Бувають зустрічі з людьми, враження від яких залишається на все життя. Саме таке незабутнє враження залишилося в мене після зустрічі з братом Михайлом Івановичем ВОДОЛАЖЕСЬКИМ під час моїх відвідин цервки м. Харкова. Народжений за три роки до більшовицької революції, у 14-літньому віці прийняв святе водне хрещення по вірі. Шлях незрадливого слідування за Христом довжиною у 78 років (сьогодні йому 92)... Уже цей факт змушує схилити в повазі голову перед цим патріархом віри. Він і сьогодні регулярно відвідує богослужіння церкви, надихає молодь трудитися для Господа. Отже, йому слово.

Микола Синюк

У нашій сім'ї було десятеро дітей, я був середнім. Мої батьки були віруючими. Ми жили в Харківській області, у селі Хотімля Вовчанського району. Тоді там було 250 членів баптистської церкви. Я тоді не знав, що є інші церкви. З п'ятидесятниками я познайомився тільки в таборі на Колимі. Саме в той час, коли я прийняв водне хрещення в 14-річному віці, почалася колективізація і гоніння на християн. На жаль, усе наше зібрання розбіглося. А нашу всю сім'ю вигнали з хати і наказали в селі, щоб ніхто нас не приймав. Але знайшлися люди, що прийняли нас. Я тоді зі старшим братом подався в Харків шукати роботу. Став працювати бондарем. В нас не було ні паспортів, ні приписки - нічого. Коли почалася паспортизація, ми вважалися ворогами народу, відкинутими суспільством, залишеними вмирати, тому документи видавати нам було "не положено".

Згодом мене забрали в армію. Я відразу сказав, що віруючий. Мене політвідділ цілий рік "перевиховував", викликаючи на допити. Але Бог давав мені мудрості відповідати, навіть використовуючи тексти з комуністичних агітаційних плакатів, на одному з яких було згадано про Юду. Я казав, що не хочу стати Юдою щодо Христа і віруючих.

Одного разу в мене знайшли надрукований вірш євангельського змісту, подарований сестрою по вірі. Через цей листочок мене звинуватили в антидержавній пропаганді і засудили до восьми років таборів Колими. Потім я зрозумів, що КДБ заздалегідь планував мене заарештувати. П'яний слідчий цілу ніч вимагав, щоб я зізнався, хто мене завербував.

Цілу зиму я пробув у камері попереднього ув'язнення, а навесні мене відправили етапом на Колиму. Я доручив свій шлях і долю в руки Господні, тому внутрішньо був спокійним, незважаючи на дедалі більші труднощі у своєму житті. Спочатку привезли нас у Владивосток у пересильний табір, де було тисяч 25 ув'язнених. Там я знайшов старших братів по вірі. Пам'ятаю, один з них був незрячим, я водив його під руку. Через цього брата одержав чимале духовне підкріплення перед далекою дорогою в Магадан. Посадили нас на баржу. Я сидів на верхній палубі, дивився на море і раптом внутрішньо заспівав псалом: "По равнине океана мы домой, друзья, плывем!" Потім, коли нас пересадили на пароплав, я подумав: "Який дім?! Що мене чекає попереду?"

Я потрапив у Ягодинський район, табір Туманний, де була копальня з видобутку золота (це 500 км від моря). Я мусив кайлом дробити верхню породу, очищаючи жилу для видобутку золота. Було настільки важко, що одного разу я заволав до Господа: "Забери мене звідси!". А старожили говорили, що ми, новоприбулі, ще не випробували на собі морозів: от коли морози вдарять, то мало хто виживе.

Мені Бог чудесно допоміг влаштуватися в табірну шевську майстерню, хоча з моєю статтею туди не приймали. Таким чином, я був збережений від вірної смерті. Я пропрацював шевцем весь термін. Скінчилася війна і саме закінчився мій термін. Але додому мене не пустили. Потрібні були робочі руки. Я тоді вже працював шевцем у промкомбінаті в селищі Ягідний. Нам запропонували викликати свої сім'ї і залишатися жити вільно поки що в селищі до особливого розпорядження. Я також викликав сестру Параску, що мені писала й обіцяла чекати на мене хоч і десять років. Я їй давав повну волю, але вона приїхала до мене в 1947 р. Ми з нею розписалися і жили чотири роки. У нас народилося двоє донечок. Від роботи мені дали житло. Я займав половину дому, а іншу займав один комуніст. А в моїй половині ми часто проводили християнські зібрання.

Коли дружина була вагітна третьою дитиною, я в області довідався, що ми можемо вже їхати додому. Але нам виїхати не судилося. Перед самим від'їздом мене знову заарештували - "воронок" забрав о другій годині ночі. Мій сусід написав донос, і на мене (і ще одного брата) відкрили нову справу. Нам дали по 10 років таборів суворого режиму. Мене відразу спеціально кинули в "кам'яний мішок", щоб психологічно на мене вплинути. Там тримали смертників. Але Бог допомагав мені, я все сприйняв спокійно, як від Господа. Поклав під голову черевики і шапку, ноги догори (тому що не було можливості їх розпрямити) і міцно проспав до ранку. Ще за чотири місяці до мого арешту мені Бог ясно через Слово Боже відкрив, що мене чекають нові страждання.

Мене відправили в шахту, де добували вугілля. Але я вугілля не добував. Мене, як шевця, залишили в таборі Мяунжа. От там я вперше зустрівся з братами-п'ятидесятниками і пережив духовне хрещення. Я відсидів у таборі тільки чотири роки. Помер Сталін, і нам дали амністію. Ще рік я з дружиною прожив на Колимі. Їй, звичайно, самій з дітьми, було набагато тяжче, ніж мені. Ми продали житло і повернулися в Україну, у Харків, тим же маршрутом, яким я їхав на Магадан 21 рік тому. Ще встиг поховати стареньких батьків.

Сьогодні, коли оглядаюсь на пройдений шлях, моє серце радіє, що я увірував в Ісуса Христа, Він мене знайшов, поставив на істинний шлях і веде до цього дня. Я маю радість і любов, якої ніхто не зміг у мене відняти за всі роки випробувань.