Хто б міг подумати, що ця заросла очеретом та верболозами річечка, схожа скоріше на болітце, має таку назву – Отрокова криниця. Власне, йдеться не про тих «отроків», які біля села Рубіжне під палючим сонцем ловлять сонних карасів з містка і яким байдуже, звідки взялася така назва.

 

А в мене серце завмирає від хвилювання, адже це майже диво, що якийсь струмочок 920 років зберігав пам’ять про половецького хана Отрока. Це він, могутній володар степів за Дінцем та Вовчою, жив у «часи Бусові», про які згадується у найпоетичнішому слов’янському епосі «Слово о полку Ігоревім». Про це доречно згадати сьогодні, коли святкується День слов’янської писемності.

 

 

Помиляється той, хто вважає, що цей хан Отрок, не таке вже велике цабе, щоб ним перейматися. Автор «Слова», мовляв, навіть не згадав про нього, а хіба твір від цього щось утратив? Тих, хто так думає, я застеріг би від поспішних висновків. Особливо, зважаючи на легенду про євшан-зілля, котра дійшла до наших днів і надихнула не одного з українських класиків на творчість – від Рильського й Ольжича до Івана Драча.

 

Власне ця легенда коріниться в реальних подіях, що сталися за часів Володимира Мономаха. Київський князь розбив половецького хана, загнав його орду за «залізні ворота» аж на Кавказ. Коли князь помер, рідний брат Отрока захотів повернути родича знову у степи. Але той вже звик до спокійного та безпечного життя. Ні половецькі пісні, ні діви не могли схвилювати серце хана. Тоді брат звелів передати Отроку пучечок степової трави – євшан-зілля. Коли хан понюхав його, то почав цілувати траву й плакати. Дехто вважає, що то був пахучий чебрець, але більшість сходяться на тому, що сльозу з очей Отрока вибив звичайний гіркий полин. Мовляв, краще померти на батьківщині, ніж сито жити на чужині.

 

Власне, поетичні образи «Слова» перегукуються з легендою про євшан-зілля. Запах степового полину огортає опис половецького степу, кохання Ярославни, а особливо образ Батьківщини, що стала головним лейтмотивом твору. Чи знав автор «Слова» цю легенду та інші пісні половецькі? Мабуть що так. Особливо після того, як у полоні його син Володимир одружився з донькою хана Кончака. Власне, якби не ця поетичність, то Новгород-Сіверський князь Ігор залишився таким, про якого нам розповідає Іпатіївський літопис – сміливим, але марнославним. Адже без згоди віче, не повідомляючи Великого Київського князя Святослава, він, разом з братом Курським князем Всеволодом та племінником, з малим військом подався за славою у степ.

 

Звісно, не без наміру заволодіти багатством половців. Коли розвідники-пластуни повідомили, що половці готові до бою і що краще повернутися назад, він відповів: «сором гірший за смерть».

 

Однак усе закінчилося саме соромом, тобто поразкою на ріці Каялі. Лише тисяча русичів «сорому не мали», адже вони загинули. Дві тисячі дружинників потрапили в полон, і лише двісті з невеликим гаком повернулися додому.

 

«На ріці на Каялі тьма світло закрила, темні сили подолали світлі, по руській землі розсипалися половці. Сором поразки закрив собою колишню славу...»

 

Після цього половці втратили страх і спустошували Чернігівське князівство та Поросся. Отож не думаю, що вся руська земля, як пишеться у Слові, сяяла радістю, зустрічаючи Ігоря з полону.

 

Утім, і з трагедій також можна робити висновки. А вони очевидні – єднання руських земель, припинення міжусобиць. А це у сьогоднішній Україні, мабуть, найактуальніша проблема. До речі, ні Володимир Великий, ні Ярослав Мудрий, ні Володимир Мономах не стали героями такого довершеного літературного твору, як пересічний Новгород-Сіверський князь. Словом, саме літературні достоїнства зробили Ігоря безсмертним, хоча твір залишив нам багато таємниць. Найголовніша – ріка Каяла.

 

 

Справді, Отрокова криниця та древні перекази про євшан-зілля більш цікаві поетам і літературознавцям, а історики ось уже два століття, відколи «Слово о полку Ігоревім» стало надбанням широкого загалу, мріють знайти зниклу у віках Каялу, де відбулася битва Ігоря з половцями. Кілька разів вона згадується у «Слові». Особливо поетично у «Плачі Ярославни».

 

 

Велемудрі, обтяжені знаннями археологи шукали її переважно в донецьких степах. Частіше Каялою називали Кальміус. А вона, з’ясовується, тече під самісіньким нашим носом, у Вовчанському районі. Знайшла її директор Верхньосалтівського музею-заповідника Ніна Бражник з односельцями та науковими співробітниками. Кажуть, історичні об’єкти мають власний «енергетичний захист» і відкриваються кому самі захочуть, не обов’язково науковцям з гучними титулами. Як приклад, відома тепер на увесь світ Салтівська культура, слава відкриття якої дісталася простому сільському учителю Бабенку.

 

– Річ у тім, що етнографічним відділом музею-заповідника під час однієї з експедицій було зібрано цікавий матеріал по народній топоніміці, – говорить пані Бражник. – Зробили класифікацію, опис населених пунктів, урочищ, лісів, полів, рік... Колоритні, мальовничі назви, за кожною – своя історія, легенда. Виникло питання, чи не пов’язана народна топоніміка з подіями, змальованими в поемі? Невже це ті місця, де колись Ігор втікав з полону – «горностаем в тростник», «белым гоголем на воду»?

 

Ми йдемо за село, де зеленіє ячмінь. Звичайне собі поле. От лише назва у нього незвичайна – Ко(н)чакове. Можливо, тут відбулася злощасна битва? А Коб’якове поле? Невже тут стояли намети, згаданого у «Слові» хана Коб’яка? А поряд – скіфська могила, яка теж зветься «Коб’якова».

 

Можливо, назва Бусів яр – це пам’ять про «часи Бусові», а селу Салтів назву дали салти, що в поемі згадані як сторожа половецька.

 

От лише «озера Всеволода» ніде не видно. Щоправда, старожили розповідають, що замулений ставок колись був великим озером. З нього витікала річечка Кай(а)ла – бурхлива, особливо навесні. Зникає вона тепер в кам’яних катакомбах, котрі називають «половенськими».

 

Чи не та це Каяла, про яку кілька разів згадується у «Слові о полку Ігоревім»?

 

 

Особливо слушна порада, коли вона стосується наукових сенсацій. Утім, Ніна Бражник говорить, що співробітники історико-архітектурного заповідника прагнули уникнути сенсаційності. А тому провели історико-географічне дослідження. Розпочали з того, що зробили власний переклад поеми з давньоруської мови, щоб виключити зміни тексту, зроблені іншими перекладачами. Опісля взялися за дослідження праць про Ігорів похід: Лаврентіївський, Іпатіївський, Троївський, Никонівський літописні списки. А ще вивчали праці відомих істориків, літературознавців.

 

У музеї зберігаються фрагменти кольчуги, меча, списа, знайдені селянами на Кончаковому полі. До речі, ще в 1912 році, під час археологічних розкопок, В. О. Бабенко знайшов 38 людських черепів, що антропологи вважають руськими.

 

Накреслено й карту походу князя Ігоря. Дати легко вичислити за текстом. Вихід з Новгород-Сіверського 23 квітня (після Пасхи), перехід Дінця співпадає із затемненням 1 травня 1185 року, битва – 4-5 травня. Щоб дізнатися, куди міг дійти Ігор з союзниками за 13 днів, вивчали не лише середньовічні, а й суворовські походи та рейди часів громадянської війни в США. Потрібно було знати, скільки за добу можуть пройти війська пішим чи кінним строєм. Отож з арифметикою у працівників музею усе добре. Одна лише неточність – Ігор ішов «напитися шоломом з Дону», а не з Сіверського Дінця. Утім, історикам вже давно відомо, що Доном (вода у перекладі) називали Сіверський Дінець, Малим Дінцем – річку Уди. На це вказує й історик Татищев. До речі, на Удах, біля села Карачівка, знаходиться розкопане археологами слов’янське городище. Існує думка, що це той літописний Донець, що першим прихистив Ігоря після втечі з полону. Отож усі дороги ведуть до Верхнього Салтова.

 

...Ніна Бражник не раз зверталася до різних інстанцій, аби дослідити Кончакове урочище й підтвердити версії щодо можливої битви. Але всі досліджують Салтівську культуру, катакомбні поховання, де можна знайти золото, зброю, прикраси часів Великої Хозарії, що розквітала тут ще до половців. А українсько-руська історія, на жаль, нікого не цікавить.