Ці пагорби над Сіверським Дінцем, з яких видно аж Білий Колодязь, безсумнівно, наділені майже містичним магнетизмом.

 

Прихильники космічних гіпотез пояснюють це падінням метеорита біля Верхнього Салтова. Справді, на 50-метровій глибині одного з озер, що з’явилися після того, як Донець знайшов собі нове русло, прилад московських вчених у 2002 році зафіксував під шаром мулу об’єкт з величезним вмістом заліза і кобальту. Можливо, причина в чомусь іншому... Сто років тому тут «розкопано» Салтівську культуру з середньовічним некрополем, якому немає рівного у світі.

 

 

Власне, салтівська культура сягає часів розквіту могутньої Хозарії, відомої з «Пісні про Віщого Олега». Це він, київський князь, за словами Пушкіна, хозарські «села и нивы за буйный набег обрек... мечам и пожарам». Деякі вчені стверджують, що київський князь Олег палив – села і ниви» саме в районі Верхнього Салтова, де знаходилося потужне хозарське місто Савгар (Салтів). Тут було чим поживитися, адже тамтешні мешканці обробляли землю, вирощували виноград, виготовляли прикраси.

 

Але хозари – не якась окрема нація. В Хозарії мешкало більше двох десятків племен, що складали союз на федеративних засадах. Під Салтовом знайшли собі прихисток болгари та підвасальні каганату алани – одні з лівого, інші з правого берега Дінця. З’явилися вони з Передкавказзя після того, як Хозарія зазнала поразки у війнах з Арабським Халіфатом. Нові землі на Волзі та Приазов’ї дали сили для нового економічного й культурного розквіту, будівництва міст. Тоді й з’явився Савгар – місто з чотириметровими кам’яними фортечними мурами.

 

Велику Хозарію іноді порівнюють з Радянським Союзом, адже у часи розквіту вона простиралася від Уралу до Дніпра. Торгівельні шляхи вели з глибин Азії у Європу. На захід везли тканини, коштовні речі, спеції, на схід – хутра та рабів. Грошей вистачало і на військові походи та набіги на сусідів, серед яких була Русь.

 

Згодом серед хозарських царів зустрічаємо єврейські імена, адже правителі держави обрали за орієнтир іудаїзм. Але, судячи з подальших дій, це була їхня помилка. Згодом, в релігійно строкатій Хозарії почалися релігійні й політичні чвари, котрі продовжувалися близько століття.

 

Урешті-решт степом заволоділи печеніги. Добив хозарський каганат київський князь Святослав, якого ще звуть Завойовником. Коли з першого разу йому не вдалося здолати Хозарії, він, як талановитий стратег, пішов з воїнами у верхів’я Оки, спорудив там флот, обзавівся вогнеметальними катапультами, спустився до Волги і зруйнував столицю Хозарії Ітиль, вдаривши з тилу. Згодом, у 965 році були захоплені й західні міста, серед яких і Савгар, тобто Салтів. Так не стало великої Хозарії...

 

 

Легендами тут дихає кожен маслиновий кущ, кожна гілка полину, котрий половці називали євшан-зіллям. Особливо охоче місцеві селяни розповідають про катакомби, де колись алани добували камінь для будівництва міста, а пізніше половецькі хани, нібито, ховали свої неміряні скарби.

 

− Там такі печери, що коні з возом можуть заїхати, – переконані селяни.

 

Знав про ці легенди й місцевий учитель Бабенко. Вони лише підштовхнули його до пошуків напередодні 12-го археологічного з’їзду, котрий на початку минулого століття відбувся у Харкові. Звичайно, возів зі скарбами він не знайшов. Хоча, мабуть, не менший скарб – відкритий ним некрополь. Його повідомлення зацікавили найвідоміших тодішніх істориків, серед яких Дмитро Багалій, графиня Уварова.

 

Ось вже понад століття ведуться розкопки некрополя, який нараховує майже 50 тисяч лише катакомбних поховань. І що ні сантиметр, то знахідка. Адже алани ховали своїх померлих у виритих печерах з усім тим, що могло нібито знадобитися їм на тому світі: глечиками з їжею і вином, прикрасами із бронзи, срібла, золота, коштовних і напівкоштовних камінців. А ще знаходять туалетні скриньки з парфумами, зламані люстерка. Чи не звідти забобон: розбити дзеркало – на біду. Воїнів ховали в повному обладунку – з шаблею, луком та конем, який ніби схилився над тілом воїна. Взагалі слово «салт» деякі вчені перекладають як солдат, воїн.

 

− Щорічно у Салтові працює кілька експедицій з різних країн світу, – говорить директор музею Ніна Бражник. – Кількість знахідок сягає за рік кількох тисяч. Подумайте, скільки предметів музейного значення знайдено за сто років досліджень. Не менше півмільйона.

 

Сьогодні знахідки з Верхнього Салтова прикрашають експозиції музеїв Києва, Москви, Харкова, Софії... Найбільше артефактів у сховищах Ермітажу...

 

За словами директора, розкопки набувають грандіозного розмаху, і це непокоїть. Крім науковців, кинулися сюди туристи, шукачі скарбів – «чорні» археологи, володарі дач. Усі гуртом товчуться на старовинному городищі, селищі. Після себе залишають сплюндрований ландшафт. Утім, комплекс руйнує не лише хижацьке ставлення духовних браконьєрів, а й природні фактори. Ніна Бражник говорить, що лише її невсипущість та позиція сільського голови Катерини Іванівни Маркової стоять на шляху духовного спустошення. Бо сьогодні, на жаль, навіть межі заповідника не визначено.

 

Коли я сказав про проблеми одному з істориків, то отримав несподівану для себе відповідь. Мовляв, за ці роки у Верхньому Салтові усе вже перекопано, нічого не залишилося. До речі, саме вчені-археологи повинні обґрунтувати межі заповідника.

 

Ніна Бражник не згодна з цим. Вона говорить, що, починаючи з 1901 року, досліджено лише 1200 поховань, а їх 50 тисяч. Отже роботи вистачить не на одне століття.

 

А, можливо, причина в іншому. Коли заповідник буде визначено у межах, то проводити розкопки буде, мабуть, важче.

 

 

Сьогодні навряд чи хтось заперечить проти «золотого кільця», яке в часи народження туризму в Україні має неодмінно з’явитися довкола Харкова. Розмови про це ведуться давно, але лише нині лід рушив. Нещодавно Президент підписав указ про надання статусу національного меморіальному комплексу «Висота маршала Конєва». На останній прес-конференції голова облдержадміністрації Арсен Аваков повідомив, що вирішується питання з набуттям цього статусу садибою-музеєм у Сковородинівці. Реставрується юнкерське училище в Чугуєві, де знайде прихисток етнографічний музей. А ще потрібно подбати про садиби в Шарівці та Мерчику. У цій золотій діадемі великим діамантом може засяяти й заповідник у Верхньому Салтові. Звичайно, за певних умов.

– Нам потрібно позбутися комплексу провінційності, хуторянства й вийти на європейський рівень, – говорить пані Бражник. – З усіх континентів до нас приїздять історики аби прилучитися до Салтівської культури. Але його стан непривабливий для сучасного туриста й потребує кращого, більш презентабельного оформлення.

До речі, вже створено проект археологічного комплексу, у стилі кочової юрти, де передбачено не лише експонування усіх граней побуту й життя мешканців древнього Салтова, а й оглядові майданчики, кав’ярню. На думку вчених, можна реставрувати й фрагмент фортечного муру колишнього мегаполісу. Бо не весь камінь вивезли звідти, зміцнюючи береги Лопані.

Мають бути об’єкти відпочинку, кемпінги, причали для катерів...

Незайвим був би і музей під відкритим небом з хатами знахарки, коваля, гончара, пекаря... Як у Пироговому під Києвом. До речі, етнографічний матеріал у верхньосалтівському музеї унікальний. Торкається він часів заселення краю козаками. Турист, побачивши, як ліпиться кухоль чи кується шаблюка, зможе повернутися з сувеніром, виготовленим на його очах. Власне, на цьому у світі й заробляють великі гроші.

Але там спочатку не менші гроші вкладають у створення бази для розвитку культури та туризму.