1933 рік. Зима, лежать великі снігові замети. Близько 10-ї ранку до
нашого двору підійшла група активістів, серед яких були жителі нашого
села, були й прислані з району.
Зайшли у двір, вимагали віддати
корову, але її не виявилося, бо брат Іван напередодні випустив худобину
з хліва. Прибулі зайшли в будинок, склали якийсь папір і веліли
показати наявне зерно. Забрали все, як тоді говорили, «під мітлу», і
повезли.
Наша сім’я тоді складалася з п’яти чоловік: мати,
Александрова Марія Дмитрівна, 1878 р.н., брати - Яків, 1908 р.н.,
Михайло, 1910 р.н., Іван, 1913 р.н., і я, Олександр, 1918 р.н. Брат
Яків був одруженим і жив окремо в нашому селі.
Після того, як
забрали зерно, сім’я харчувалася заготовленими на зиму овочами -
картоплею, капустою, буряками, засоленими огірками і помідорами.
Звичайно, з’їли курей. Корова перестала доїтися, і мати вирішила її
продати, щоб за виручені гроші купувати хліб, муку, крупи. Хліб
доводилося купувати в Харкові у перекупників, бо достоятися за ним у
черзі до магазину було неможливо. Шлях до Харкова був дуже важким:
транспорту не було, бездоріжжя, а долати належало 45 км.
Доки
мали гроші і сили, сім’я якось перебивалася, закінчилися гроші - почали
голодувати. Навесні рвали липове листя, тільки-но воно з’явилося на
деревах, сушили його, товкли, пекли «оладі». Їли різні трави.
Поступово
сили танули, і мої рідні один за одним почали вмирати. Першим помер
Михайло, за ним - мати, потім - Яків, останнім помер Іван.
Я
лишився сам у віці 14 років і 7 місяців. Крім своїх рідних, довелося
поховати сусіда, діда Платона, який помер від голоду в нашому домі. Я
був на межі смерті, але дивом вижив.
Усі рідні поховані в моєму
рідному селі. Кожного ранку двоє чоловіків із кінною упряжкою
об’їжджали вулиці та двори, збирали покійників і закопували в братській
могилі на сільському кладовищі. Могили готували заздалегідь копачі,
виділені з колгоспу...
Александров Олександр Сергійович, 1918 р.н., уродж. села Молодова Вовчанського району Харківської області Вовчанський район
“…Наша родина була великою та
дружньою. Батько Сукачев Яків Іванович був із бідної родини. У I
Світовій війні за мужність та відвагу був нагороджений Георгіївським
хрестом та золотою медаллю, був поранений. Після одруження отримав
освіту ветеринарного фельдшера. Мати Головенко Уляна
Петрівна була із
більш-менш заміжньої родини, дуже гарно шила та була на селі першою
модискою, мала учениць. Всього в родині було 12 дітей, але 6 померло в
ранньому віці. Старша моя сестра Даша народилась в рік революції 1917
року, потім з’явилися 2 брата: Григорій (1921р.н.) та Іван (1923р.н.). Я
народилась у 1930 році. Тоді наша сім’я жила у мальовничому куточку -
хуторі Вікнина. Але почалась колективізація, батько і старша сестра
почали працювати в колгоспі, і ми переїхали до с. Старий Салтів. Батько
був хорошим фахівцем, сестра працювала краще чоловіків, тому на їх
“трудодні” ми отримували продукти харчування. Але не вистачало їх на всю
сім’ю і одного разу батько поїхав до Харкова і привіз багато продуктів.
Ми раділи. А він, здається, сумував, бо як потім казали у сім’ї він
обміняв золоту медаль на харчі. У червні 1933р. у нас з’явилась ще одна
дівчинка, вона була дуже маленька і слабка. Батьки називали її Євгенією.
Якось восени я була з Євгенією сама, за няньку, бачу у фіранку лізе
чоловік. Він був дуже худий. Я злякалась за свою сестричку, почала
кричати, прикрила собою колиску. Ця людина схопила ніж і, погрожуючи
ним, почала шукати щось поїсти. Забравши дещо з речей, вона зникла.
Як потім з’ясувалось,
вкрадений був Георгіївський хрест – нагорода батька. Але цього разу
батько вже не так сумував, бо головним було те, що ми з сестричкою
залишились живими. Так, на згадку про голодомор, залишилась наша
Євгенія, яка росла дуже худенькою та слабенькою…”.
Проскурніна Віра Яківна, 1930
р.н.
с. Верхній Салтів
Вовчанського району
Кілініч Тамара Герасимівна, 03.11.1923р.н.
м.
Чугуїв, вул. Мічуріна,85
Жила в с. Вовчанськ.
1933 р. – страшний рік для родини. Мертві тіла відправляють на
кладовище. А багато людей були пухлими, такими ж була і їх родина. Всіх
відвезли до Харкова з дизентерією. Підлікувавшись, повертались додому, а
їсти нічого. Деяка була картопля і ту забрали. Тоді йшли в поле, шукали
різну траву, щоб вижити.
|