Марія МИГУЩЕНКО
     
     Страшно згадати, як то хотілося їсти, а не було чого. Що в колгоспі вродило, забирали і вивозили підводами, а ще приїжджали солдати з машинами, забирали зерно і везли, а куди?
     Та ще забирали і вдома усі харчі. Їздила підвода до кожного двору, вбігали до хати активісти із штиками і довбали долівку, шукали зерно, забирали квасолю, качани кукурудзи, що тільки було їстівне. Батько заховав у клуні два мішки зерна, знайшли і забрали. Це була остання надія на те, щоб вижити.
     Найперше помер у нас наш дядько Марко. Сильний і здоровий, працьовитий, а голод зборов. А потім у цій же сім'ї померло два сини, а троє менших довго голодували, але якось вижили. Було масове вимирання. Пізніше виділяли підводу і двох чоловіків, котрі їздили селом і збирали мертвих, які могли лежати по два-три дні в хаті. По декілька чоловік везли на кладовище, а один раз дванадцять чоловік було. Ми, дітлахи, бігали дивитися і побачили, що дехто ворушить ногами, а інший — рукою. Кричали, що ще живий, але і їх кидали в яму до мертвих. Основною їжею були: кропива, квіти білої акації, кульбаба, лобода, опилки, комбікорм.
     У нашій сім'ї було п'ятеро дітей. Голодували, хворіли, просили хліба. Якось вижили, бо зберегли корову. На ніч заводили в сіни, бо крали. А ще почали люди їздити в Росію. Наш район Вовчанський межує з Курською областю. Везли туди одежу, а там міняли на різну їжу. Два рази їздив і наш батько. Цілий мішок наклали: хустки, скатерки... Там познайомився з головою колгоспу і той все забрав, а взамін дав пшона, лапші, різноманітної крупи, олії. Це була велика радість і підтримка.
     Люди боролись з голодом як тільки могли. І коли дізнались керівники, що везуть з Росії їжу, то стали ловити цих людей і забирати усе. І ще довго переживали люди наслідки голодовки, особливо діти. У нас був один братик, який помер у 34-ому році, захворівши на дизентерію.
     У 1932-ому році в березні народилась моя найменша сестричка Паша. Маленька, худенька, але гарна. Ми так її любили, а вона бідна, голодна, ще змалку підірване її здоров'я, росла хворобливою, а там ще й голод 1946-1947 років.
     Я в цей час уже працювала вчителькою на Волині, і потім її забрала. Так і вижили.
     м. Луцьк