Коммерция: Продам прибор нормализации артериального давления
Рекомендую отказаться от медикаментов! Продам прибор нормализации артериального давления.Уникальный прибор для тех кого беспокоит давление, обладает высокой терапевтической эффективностью и может быть использован в еще более широких масштабах в качестве нетравмирующего,не вызывающего каких-либо побочных осложнений немедикаментозного средства.Прибор номинировался на Нобелевскую премию в 2008г. тел. для справок: 050-779-14-42; 093-019-00-22 Читать далее...
“Час і нам, панове, погуляти!” У великому селі на Харківщині неподалік шляху Харків – Вовчанськ наприкінці грудня 1918 року зосередились головні сили Вовчанського фронту: дві піші й дві кінні сотні Окремого гайдамацького куреня імені Яна Кармелюка та піша старшинська сотня харківського гарнізону. Отаман куреня Ігор Троцький мав завдання захистити Харків із боку Вовчанська. “На фронті – абсолютний спокій, – згадував Юрій Сас-Тисовський, старшина старшинської сотні харківського гарнізону, приділеної до Гайдамацького куреня. – Наші кінні роз’їзди (стежі) доходять до самого Вовчанська. Ворога не видно й не чути. Але вліво верств на 20 під Білгородом увесь час йдуть шалені бої: вдень і вночі без перерви чути гуркотіння гармат. Начальник всього відділу, отаман Т. (Ігор Троцький), людина досить молода, енергійна та смілива, минулими днями був у нас у старшинській сотні. Казав, що під Білгородом ситуація дуже поважна: до большовиків увесь час прибувають свіжі сили. Наші ж тримаються добре й чекають прибуття з Києва Січових стрільців”. – Час і нам, панове, погуляти! – закінчив свою розмову отаман. “Воно й дійсно пора! Остогидла ця одноманітність, життя без жодних змін. Старшини та козаки нудьгують... Мляво тягнуться дні. Рік 1919, 1 січня. Нарешті – новина! Надвечір приїхала наша стежа, привезла цікаві відомості: в село, що верст на 12 спереду нас, прибув большовицький відділ, чоловік із триста піших та кінних, гармат немає. Наші стежі не помічено! Все заворушилось: на лицях уже не видно нудьги, всі ніби підросли, повеселішали. Стемніло! Кличуть до штабу нашого командира сотні. Нетерпляче чекаємо його повороту. Нарешті – він. Лице веселе, сяє – є щось доброго! – Панове, здоровлю вас із наступом! Вночі, о 12-й, вирушаємо... Бойове завдання – вибити большовиків із села N., заволодіти ним та, як пощастить, продовжувати наступ на Вовчанськ. Усі страшенно радіють. Хтось кричить, що в нього є багацько знайомих дівчат у Вовчанську і що він усім гарантує веселих та приємних Різдвяних свят! Сміх! Радість! Всі готуються до наступу, що його так довго чекали. Село заворушилося: виводять коней, тягнуть гармати, їздять назад і вперед вершники, збирають підводи для піхоти. Нарешті дочекались – 12-та година (ночі)! Виходимо на подвір’я школи. Місячно. Морозно. Сніг хрустить під ногами. Купками по 4 – 5 чоловік сідаємо по санях. Настрій веселий, бадьорий. Чекаємо наказу вирушати. Підходить кіннота, підвозять гармати. Все готово! Немає тільки штабу... Минає з півгодини. Дехто вилазить із саней, починає бігати, щоб нагрітись. До штабу кличуть нашого сотника. Минає знову півгодини. Вертається сотник (і приносить) наказ розійтись по старих помешканнях і чекати розпоряджень. Наступ відкладається... Всі здивовані, незадоволені. На обличчях питання – чому?” Виявилося, що урвався зв’язок зі штабом Лівобережного фронту в Харкові. До того ж затих бій під Білгородом, а це – тривожна новина. Не з’ясувавши ситуації, отаман не наважився на виступ. Отож козаки “з сумом полягали спати”. На ранок 2 січня – неприємна подія: один козак увечері пограбував селянку та ще й зброєю погрожував. Коли селянка впізнала злодія, Ігор Троцький, відпустивши старшин, зібрав навколо себе козаків. – Хлопці, – голосно почав отаман. – Усі ми, тут присутні, щиро і чесно служили нашій Батьківщині, нашому народові, чесно б’ючись за них. І з радістю поляжемо за Україну! Нема місця між нами цій людині, яка за гроші продала свою честь, заплямувала славне ім’я козака, лицаря українського! Не місце йому тут! Я не хочу його судити сам, не хочу, щоб судили старшини. Судіть його самі! Що присудите, те буде! “Усі мовчали; очі дивились у землю. Чути було, як тяжко дихали сотні грудей...” Раптом вискочив якийсь невеличкого зросту, з блідим обличчям козак і крикнув: – Що там довго думати, розстріляти злодія, більш нічого! – Розстріляти, розстріляти, – загуло навколо. Засуджений зблід ще більше, але не сказав ні слова. Півчота козаків на чолі зі старшиною негайно виконала наказ за школою... Третього січня повернулась кінна розвідка і сповістила, що Білгород здано більшовикам. Залишили наші війська й Харків. Нічого не лишалося, як наздоганяти свої головні сили. Сумно готувались у дорогу козаки і старшини. Ніхто не радів, що вдалося уникнути смертельного бою... Невдовзі виїхали на дорогу Харків – Білгород. Попереду блимали вогники Харкова. Не доїжджаючи міста, наштовхнулись на німецьку заставу, яка не хотіла пропускати. – Петлюра цурюк! Петлюра цурюк! – повторював німецький старшина. Долю інциденту вирішила рішучість українців, які, оточивши німців, були готові вжити зброю. Німці вирішили за краще пропустити козацьку частину. Вранці 4 січня Гайдамацький курінь увійшов до Харкова. Назустріч чалапали одинокі фігурки робітників. Почулись здивовані вигуки: – Пєтлюровци! – Ні, які там петлюрівці, ті вже давно втекли. Це наші – большовики! Один, сміливіший, підійшовши до самої лави, запитав: – Аткуда, таваріщі? – С-пад Бєлґарода, – жартома відповів один старшина. – Наканєц-то даждалісь вас... Всьо врємя вас ждалі. Руку, таваріщ! – робітник простягнув правицю. – Ось тобі, собачий сину, товариш! – старшина витягнув із кишені револьвер. Робітник злякано відскочив. На обличчі – здивування. Старшини щиро засміялись... О 10-й годині ранку 4 січня 1919 р. Окремий гайдамацький курінь імені Яна Кармелюка останнім з українських частин залишив місто Харків. Вже о другій годині дня до Харкова вступили совєтські війська. rА козакам дорога стелилася на Люботин, куди відійшли частини Запорозького корпусу.
