|
Минулої середи Віталій Володимирович був гостем прямої лінії «Слобідського краю».
І
хоч народився він, виріс і працював у Харкові, але вже шість років його
життя пов’язане з цим сільським регіоном. У 2003 році прийшов сюди
заступником голови райдержадміністрації, а в 2006-му його обрали
головою райради.
Про Вовчанщину говорить з особливою щирістю й теплотою.
 | —
Дуже люблю Вовчанський район, — зізнається в розмові, — унікальний
куточок, що здавна славиться багатою природою. І що прикметно,
багатство краю, його ліси створені переважно людськими руками. Багато
сил доклав до збереження й примноження наших лісів ще в позаминулому
столітті Василь Колокольцов, голова Вовчанського повіту. При ньому
повіт вийшов на друге місце в Російській імперії за темпами
благоустрою, культури, освіти, а колишня слобода стала містом. До речі,
будівлі майже всіх сьогоднішніх шкіл Вовчанська зведено саме
Колокольцовим. Минуло скільки часу, а вони й досі в доброму стані,
вірою-правдою служать людям. Тож, шануючи пам’ять про людину, яка
багато зробила для розвитку краю, мешканці Вовчанська поставили в
центрі, на площі біля Будинку культури, пам’ятник голові Вовчанського
повіту Василю Григоровичу Колокольцову. |
— Віталію Володимировичу, а що собою сьогодні являє Вовчанський район? Які успіхи має? Чим похвалитися серед інших може?
—
Сьогодні Вовчанський район один із найбільших (після Балаклійщини) за
площею орної землі на Харківщині. Тут добре розвинуте сільське
господарство. Минулого року ми посіли перше місце в області з валового
врожаю зернових. 227,3 тисячі тонн зерна зібрано в нашому районі. І
дуже важливо, що на місці в себе маємо повний цикл від вирощування до
переробки всієї сільськогосподарської продукції. І в цьому також
унікальність Вовчанського району. Бо небагато таких ви знайдете на
теренах України, щоб мали в себе повний спектр переробки. А в нас є і
свій м’ясокомбінат, і молокозавод (до слова, якість нашого молока,
сметани, вершкового масла дуже висока, це справді натуральний продукт),
і олійно-екстракційний тощо.
—
Скажіть, будь ласка, а як із закупівельними цінами на молоко, продукцію
тваринництва? Адже щодо молока були претензії в селян, зокрема, й по
вашому району.
—
Проблема закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію і сьогодні
залишається відкритою не тільки в нашому районі. Претензії є й зараз.
Але після того, як у нас змінився власник на молокозаводі, ситуація там
значно поліпшилася. А от у тваринництві неабияка проблема — зменшення
поголів’я худоби. Ця тенденція зберігається. Селяни, Україна загалом
усе більше й більше відмовляються від такої копіткої галузі
сільськогосподарського виробництва. І от уже Вовчанський м’ясокомбінат
працює переважно на імпортній сировині. Доходить до того, що завозимо
навіть сало.
—
На сесії облради часто виступають аграрії, які наголошують, що без
державної підтримки сільське господарство України не виживе, особливо в
умовах кризи.
—
Так. Сільське господарство вимагає всебічної підтримки держави. Адже,
маючи такі унікальні землі, як наші, Україна могла б годувати не тільки
себе. Але для цього треба, щоб селяни не відчували себе пасинками в
державі.
—
А як ви ставитеся до купівлі-продажу земель сільськогосподарського
призначення? У нашій газеті після того, як Президент видав Указ про
призупинення мораторію на продаж-купівлю, читачі пропонують всебічно
обговорити цю тему.
—
Знаєте, якщо земля буде в руках доброго господаря, то це тільки на
користь. Але сьогодні говорити про це, думаю, рано. Треба спочатку
розробити систему, що, як і кому продавати. Бездумно підходити до цього
питання не можна, бо може статися так, що землю скуплять люди, які
працювати на ній не будуть, а куплять для перепродажу, спекуляції тощо.
Не відомо, в чиїх руках опиниться це наше найбільше багатство. Навіть
якщо буде оговорено, що іноземцям українські землі не продаватимуться,
це ще нічого не значить, вони можуть скупити їх через афілійовані
структури. Не секрет, що люди, особливо селяни, нині в нас дуже бідні.
Практично жебраки. Цілком можливо, що віддадуть свої ділянки за безцінь
і залишаться ще біднішими й незахищеними. Тому сьогодні скасовувати
мораторій ще рано.
—
Віталію Володимировичу, Вовчанщина славиться не тільки сільським
господарством. У районі є велике і славне промислове підприємство —
агрегатний завод. Як він працює сьогодні, чи торкнулася криза його
робітників?
—
Так, прекрасним і гордим символом Вовчанщини вважаємо агрегатний завод,
що виготовляє продукцію для авіації, газовидобувників, машинобудування,
паливної промисловості тощо. І це теж унікальне явище, коли сільський
район має таке високотехнологічне промислове виробництво. Свого часу
збудовано цей завод було на кордоні України з Росією. Орієнтовано його
було на російський ринок. З часу його існування тут утворилися цілі
робітничі династії, виросли власні потужні інженерні кадри.
Але
кризові явища не обминули й цей колектив. І наприкінці минулого року
підприємство змушене було перейти на 4-денний робочий тиждень, частково
звільнити працівників. Із 940 працюючих було скорочено майже 100
чоловік. Це переважно пенсіонери. Завод дуже постраждав через кризу
банківської системи, що заморозила 2,5 мільйона його грошей (адже
підприємство працює багато на експорт). Агрегатники довго судилися з
банками, врешті повернули свої кошти, але втратили 2—3 місяці. У цей
важкий період були спроби скупити акції агрегатного, але робітники
цього не допустили. Завод —акціонерне товариство, власниками якого є
заводчани. Багато хто тут виріс у висококваліфікованих спеціалістів,
все життя пов’язавши з цим виробництвом, — і не тільки своє, а й своєї
родини. Тому, незважаючи на те, що була широка реклама, відкрито пункти
скуповування акцій, люди їх не продали.
— А звідки були покупці? З України чи з-за кордону?
—
Наші, кияни, харків’яни. Але пішли ні з чим. Розжилися на нуль-нуль
якийсь відсоток акцій, та й то тільки тими, що були на руках у людей за
межами Харківської області. А сьогодні завод уже працює повний робочий
тиждень. На сесії райради, де йшлося про антикризові заходи, керівник
підприємства, заслужений машинобудівник України Олексій Анатолійович
Антоненко доповів про це. Він бачить реальні проблеми і має план, як
вийти з них. Для району це дуже важливо, адже щорічно до бюджету
Вовчанщини агрегатний дає 500—700 тисяч гривень.
—
Віталію Володимировичу, ваш район знаменний ще й тим, що свого часу тут
усім миром будувалося селище Вільча для переселенців із Чорнобильської
зони. Знаю, що нелегко живеться цим людям зараз. Пообіцявши, держава
так і не розв’язала багато їхніх проблем. На що сподіватися вільчанам
нині?
—
Вільча – це справді великий головний біль не тільки тих, хто мешкає
там. Адже, розпочавши велику роботу для чорнобильців, держава не довела
її до кінця. Нині в селищі, що будувалося на 5000 чоловік, мешкають
1800 людей. Працювати за місцем проживання їм фактично ніде, бо
птахоферму так і не збудували. Складна ситуація з водогоном, очисними
спорудами. Через те що людей там значно менше мешкає, ніж
передбачалося, високі тарифи на комунальні послуги. А ще проблема
доріг, соцкультпобуту. Вільчанських коштів на це не вистачає. Бюджет
району теж дотаційний. Не потягне це й область. Проблему Вільчі могла б
і повинна розв’язати тільки держава. Вовчанщина багато разів зверталася
до вищих очільників, до прем’єр-міністрів різних часів і періодів.
Написано чимало листів і до МНС. Виносилося це питання й на
парламентські слухання. Знають про неї народні депутати. Багато й
неодноразово обіцяли, але до справ не дійшло.
— А як, на вашу думку, можна було розв’язати цю давню проблему, давній людський біль?
—
Держава могла б, наприклад, створити тут якусь економічну зону.
Перенести частину якихось підприємств. І насамперед добудувати селище.
Так, люди, які не з доброї волі опинилися далеко від рідної домівки,
вправі розраховувати принаймні на увагу до себе.
— Віталію Володимировичу, в нинішніх умовах з якими проблемами стикаються селяни? Який бюджет маєте?
—
На 90 відсотків наш бюджет наповнюється від подоходного податку. Але
поки що всі наші прибутки, цифри тільки на папері. І це не тільки в
нас. Якщо стануться якісь збої в сільському господарстві, відповідно
зазнає збитків і бюджет. 30 січня на сесії ми бурхливо обговорювали
проблему зайнятості. Депутати були обурені тим, в які умови держава
поставила селян. Адже одним розчерком пера їх позбавили допомоги з
безробіття, бо вважається, якщо людина має город чи земельну ділянку,
то не може мати статус безробітної. А якщо сільський учитель чи
вихователь дитсадочка став безробітним, тоді як? Хіба те, що
працівникам соціальної сфери виділили по 2 гектари землі, дає підстави
державі вважати звільненого вчителя не безробітним? І вже зовсім
незрозуміло, чому допомога з безробіття виплачується звільненому тільки
на 91-й день після втрати роботи. А що, три місяці людина не повинна ні
їсти, ні пити? Абсурд. Тож вижити, якщо законодавець не змінить ці
норми, всім, не тільки селянам, буде дуже важко.
—
Віталію Володимировичу, криза кризою, але ж життя не завмерло. Цього
року чи вже є якісь здобутки в поступу вперед, розвитку соціальної
сфери, адже не тільки хлібом живе людина.
—
Нещодавно, в січні цього року, ми урочисто відкрили сучасний ФАП у селі
Гатище, що на кордоні з Росією. 10 років чекали цього селяни. А тепер
мають хороше добре опалюване приміщення. До речі, під дах ФАПу перейшла
і сільрада, бо так вигідніше — економія на опалюванні. Допоміг у цьому
гатищанцям народний депутат Дмитро Шенцев, який закупив меблі й
обладнання для ФАПу.
— А яка найбільша соціальна проблема для вашого району?
—
Одна з найбільших — це дитячі садочки та школи. Адже район дуже
великий. Має 95 населених пунктів, що розкидані далеко один від одного,
і не в кожному селі можна створити належну інфраструктуру. Але там, де
люди виявляють наполегливість, усе вдається. Так, минулого року коштами
районного бюджету ми відкрили дитячий садочок у Ново-Олександрівській
сільській громаді. Там 10 років його не було. А в населених пунктах
громади 1344 чоловік, 50 дітей. Поки що працює тільки одна група на 22
дітей, але є друге крило. Тож буде ще одна. Адже дітей сюди возять
навіть із сусідніх сіл. І що зручно, садочок на першому поверсі, а на
другому — початкова школа. Тобто це навчальний комплекс, де
дошкільнятам не буде великої проблеми в адаптації до шкільних умов.
Вони просто піднімуться на поверх вище. До речі, на утримання однієї
дитини в дитсадку держава виділяє району 3,5 тисячі гривень на рік, а
фактичні витрати втричі більші. Їх покриваємо за рахунок власного
бюджету. Вважаю, що формульний підхід, коли кошти виділяються з
розрахунку на душу населення, неправильний. Інакше села, де значно
менше людей, ніж у більших населених пунктах, завжди будуть страждати.
А на мій погляд, школи й дитсадочки — це те, що має працювати за
будь-яких умов. Закривати школи не можна. Якщо з якихось причин це
доводиться робити, то треба думати, як її зберегти від руйнування, адже
там росте наше майбутнє.
Джерело: http://oblrada.kharkov.ua/rus/news/?id=2650 |
