Згадує Бессалов Михайло Семенович, 1924 року народження, колишній сусіда Василя Олесійовича, нині мешканець с.Білий Колодязь:
“Великий був чоловік: Герой Праці, Учений, Член Думи, - показував Гербову бумагу. З сім'єю не жив, але спілкувався з сином, - Ігорем його звали. Останні роки він провів як отшельник, до нього нікому не було діла. Хоронила його сестра Устинія. Чи був син на похоронах батька, не знаю. У мене є книжка, в якій згадується про Бабенка, “Діти великого дому” називається. Я бережу ту книжку…”
Згадують В.О.Бабенка Гертер Олексій Карлович, 1920 року народження, мешканець м. Вовчанська, вул. Шевченка, 23, та Усов Леонід Васильович, нині мешканець м.Харкова, - колишні сусіди по вул. Широкій (нині-вул. Блюхера):
“Хмурый, нелюдимый был человек, очень отличался от окружающих своей внешностью. У него в левом кармане, внутреннем, всегда хранилась блестящая металлическая фляга, из которой он постоянно употреблял какие-то капли. Больной был, слабый. Стыдно теперь признаться, но мы, дети, дразнили его, бросали в него камни, - уж очень он был не таким, как все. А бабушка Алексеевна защищала его, всегда ругала нас за наше хулиганство. Говорят, в 30-е годы его забирали, отправляли на север за то, что был связан с какой-то княгиней или графиней. Но вернули, наверное, в связи с пожилым возрастом…”
Згадує племінниця дружини Василя Олексійовича, Коп'єва Лідія Яківна, 1924 року народження, що мешкає в м.Вовчанську по вулиці Гагаріна, 13:
“Дядя Вася і тьотя Марфа (чи Олена? Здається, все-таки Марфа), коли одружились, жили в музеї, що був біля річки. Дядя Вася директорував у тому музеї. А тьотя Марфа теж була освічена, приїхала вона в Вовчанськ з Білорусії. Кажуть, була власницею майстерні жіночих капелюшків. Красива була, видна. Оженились вони, десь в 1920 році родили синочка - Ігоря. Після революції майстерня у тьоті Марфи була забрана. Вона залишилась ні з чим. Почала вчителювати. Дядя Вася часто бував в роз'їздах: то в Харкові, то в Москві, то в Києві, то ще де на розкопках. А тьотя Марфа залишалась сама з Ігорем. Сиділа в музеї, завжди зажурена, терпляче чекала чоловіка. Та з часом терпець обірвався, надоїло їй таке життя: без свого житла - ютились вони в манюсінькій музейній кімнатці. Коли Ігор підріс, пішов в Харків навчатися на вчителя, тьотя Марфа і дядя Вася розлучилися. Тьотя переселилася на вулицю Проспектну (нині вулиця Леніна), жила в домі, де зараз розміщується ощадна каса. Жила там, поки Ігор не закінчив інститут. Направлення він одержав у Куп'янський район, працював в с.Гусінка. Пізніше - його було направлено директорувати в одну із шкіл м.Куп'янська. Одержав житло, забрав туди і матір. Марфа Гаврилівна назавжди залишила Вовчанськ і чоловіка. Там, в Куп'янську і померла. У Ігоря була своя сім'я: дружина і дві дочки: одна - рідна, друга - зведена. Де вони зараз - не знаю. А Ігор помер в 1999 чи в 2000 році зовсім недавно, похований в Куп'янську. Жили вони на вул. Харківський, 101. Та вернемось до тих далеких часів. Розлучившись, дядя Вася продовжував жити неприкаяним життям. Крім роботи, нічого не хотів знати. Йому, крім столу з чорнильницею, нічого не було потрібно. Та ще - мундир зі срібним значком. А що до того, що ходять плітки про те, що він пиячив, то неправда. В тій знаменитій флязі, про яку всі розповідають, він носив з собою настойку з якихось трав, розведену водою. У нього було хворе серце, задишка. Так він для стимуляції роботи серця мав завжди при собі оті каплі ”.
Згадує Костоглодова Галина Василівна, 1907 року народження, жителька м.Вовчанська по вул.Широкій (нині Блюхера), 4:
“Я училась вместе с племянницей Василия Алексеевича в гимназии. Жена Бабенко В.А., говорять, тоже участвовала в раскопках. Нам всем было очень интересно, - ходили смотреть на городище - где меловая гора. Жили они в музее до 1933 года, пока музей перевели в собор, который стоял на месте нынешнего памятника Ленина. В 1936 году собор свалили, а музей перевели в райисполком, в подвал. Лучшие экспонаты забрал Харьков. Василий Алексеевич был больной, задыхался. У него всегда при себе была блестящая плоская фляжка с каким-то лекарством...”
Розповідає Шевченко Валентина Іванівна, 1955 року народження, подруга онуки Василя Олексійовича - Сташеліс В.В., нині вчителька музичної школи м. Вовчанська, завдяки її старанням було знайдено місце поховання Василя Олексійовича:
“Я расспрашивала многих старожилов г.Волчанска о Бабенко В.А. Очень многие его помнят - слишком отличался он своей внешностью от окружающих, был знаменитостью в городе. О его уме ходят легенды. Говорят, когда он умер, его мозг был отправлен в институт антропологии в Москву. Правда ли это? Сомневаюсь. Ведь хоронила его сестра Устиния Алексеевна. Похороны были скромными, немногочисленными. Да еще если учесть, что Алексеевна была очень набожна - всю свою пенсию отдавала на нужды церкви… У нее в доме был огромный иконостас. Надо поспрашивать у соседей, может, у кого сохранилась какая икона, принадлежащая ей...”