Коммерция: Продам прибор нормализации артериального давления
Рекомендую отказаться от медикаментов! Продам прибор нормализации артериального давления.Уникальный прибор для тех кого беспокоит давление, обладает высокой терапевтической эффективностью и может быть использован в еще более широких масштабах в качестве нетравмирующего,не вызывающего каких-либо побочных осложнений немедикаментозного средства.Прибор номинировался на Нобелевскую премию в 2008г. тел. для справок: 050-779-14-42; 093-019-00-22 Читать далее...
РЕПРЕСІЇ.
(РОЗПОВІДАЮТЬ ЖИТЕЛІ СІЛ ВОВЧАНСЬКОГО РАЙОНУ.)
"Такого слова як "репресії" ми в той час і не знали. Ми ходили в школу, співали «Наш паровоз , вперед лети» , «Барабанщик» , різні народні пісні, такі як «Посію я огірочки», «На городі верба рясна» та інші… А про репресії ніякі і не чули… Тільки були випадки, що вночі приїздив в село «чорний ворон» і когось забирав. Казали - ворогів народу. Забрали одного нашого гармоніста за те що він співав частушку:
“Сидить баба на рядні
І щитає трудодні:
Один день- трудодень,
Дайте хліба хоч на день!
Нема хліба, нема сала,
Бо совєтська власть настала .
Ні корови, ні свині,
Тільки радіо в стіні”
Іваном звали того гармоніста. Як прізвище? Не пам'ятаю... Не повернувся, десь згинув...
Мало хто з тих, кого забирали, поверталися в село.”
“Забирали на Соловки".
"Там північ, там, як у могилі. Небо плаче і всюди стогнуть, напиваються та сквернословлять, що чесному человіку гидко й подумати... В сім'ї веселого слова не почуєш, все в лайку, і батько до дитини, і дитина до батька…”, - так описував свого часу північне поселення С.Д.Ніс.
“Про отой “чорний ворон” навіть пісні співали… Тужливі, невеселі пісні. Боялися щось сказати проти власті, бо за одне слово можна було попасти туди, "де Макар телят не пас”. Боялися сусід сусіда, - багато хто служив таємно в НКВД, чи як воно називалось?”
Розповідає жителька 2-го Червоноармійського Лебединська Марія Дмитрівна, 1902р/н (нині покійна): " Моя рідна сестра Соня вийшла заміж у село Підсереднє за Борового Миколу Антоновича. Ох і трудяга він був! Коні, корови, поле браве (жили одноосібно), ще й сапожник! Жила - як вареник в маслі, купалась. І вона була роботяща: шила добре - портняжила, - все село в неї обшивалось. А красива яка була! Як співала! Любились вони дуже, всі їм завидували. Прийшов час, коли почав попід дворами їздити "чорний ворон”. В одну з ночей забрали і Миколу Антоновича. За що? Хто знає. За те, що був “кулак”, значить “трудяга” (“враг народу”).
Залишилась Соня сама, цілими днями тужила. Вийде, було, за двір, схилиться на тин, начинає співати "За Сибіром сонце сходить"... Все село плаче разом з нею. Їй казали, щоб не співала цієї пісні "Бо й ти попадеш в той Сибір" . Всерівно співала-тужила. Обійшлось, не взяли її... Років через 10 повернувся Микола Антонович. Скалічений, та, слава Богу, живий… Виростили двох дочок, онуків... Тільки відбили в нього бажання хазяйнувати. Та й не можна було дуже розвертатися: ні коней тримати, ні більше однієї корови. Але Микола перехитрив власті: на своєму городі виростив такий сад! Город був на бугряці, над ярком, до криниці дуже далеко, - воду носив на таку горяку, - поливав деревця. І вони приймалися, йшли в ріст, почали родити. Яких тільки дерев там не було! Невидані нами вишні-“любки", груші такі, що зроду таких ми не бачили, на одному дереві росли і яблука, і груші. Чудо! А яблук скільки! І які! Як мед солодкі... Трудився з раннього ранку до пізнього вечора. Зігнуло його, бідолашного, від коромисла горб на спині виріс, а всерівно поливав свої деревця. Сходились звідусіль подивиться на той садочок, як на якесь диво. Няньчився він з кожним деревцем, як з малою дитиною. А весною як зацвітуть яблуні та груші, вишні, сливи, абрикоси, - рай і все!
Та десь, мабуть, в 60-му році примусили платити податок за кожне деревце. Начислили їм стільки, що не вистачило б ніяк розщитатись з тим податком. І яйця здавали, і молоко... А розрахуватись не могли за садок. Визивали його стільки разів в сільраду, тримали по кілька днів, требували плату. Сказали, що посадять в тюрму. Прийшов він додому, взяв сокиру і почав рубати деревця... Рубає і плаче. А що зробиш? Соня поряд також тужить... Вирубав і викорчував. Залишив тільки біля хати кілька дерев.…
Отаке колись було. Кохав-кохав садочок, згорбатився там, викохав, не міг нарадуватись. І довелось самому, своїми руками знищити. Через якийсь час, як шумиха утихла з отим податком на фруктові дерева, насадив знову. Тільки вже, звичайно, такого раю, як був, не було. Старий став, уже не було тих сил, щоб коромисло з відрами тягати. Принесе, було, піввідерця водички з низу, з криниці, намориться... А скільки того піввідра ? Бугряка високий, вітруган як подує - відразу вивітрюється, тільки поливай! А сил же нема. Ось і не всі деревця приживались... Хоч і онучки (Зоя і Люба) допомагали поливати... Не було більш такого садочку, як був раніше... Як тільки жаль!
Отакі були колись правителі . Вредителі, а не правителі..".
Українофоб Йосип Джугашвілі-Сталін і його кремлівські соратники боялися українського селянства, з надр якого навіть на Слобожанщині формувалося у 1917-1918 роках Вільне Козацтво, яке чинило опір аграрній політиці ВКП(6). У період НЕПу, коли "продразверстку" замінено продподатком, на одну пересічну тодішню сім'ю з 5 осіб припадало трохи більше ніж півтора гектари землі, півтора коня, однієї корови й мінімум знарядь виробництва для обробітку землі. До 1929 р. селяни не бідували. Але восени 1929 року розпочалась суцільна колективізація. Чим це закінчилось, ми уже знаємо.
