Меню сайта
Форма вхіда
Пошук
ТОП матеріалів
Найпопулярніші
Найкоментованіші
Найкращі
Найновіші
Рекомендуємо прочитати
Инфо, цифры, факты: Поиск
Коммерция: Продам прибор нормализации артериального давления
Рекомендую отказаться от медикаментов! Продам прибор нормализации артериального давления.Уникальный прибор для тех кого беспокоит давление, обладает высокой терапевтической эффективностью и может быть использован в еще более широких масштабах в качестве нетравмирующего,не вызывающего каких-либо побочных осложнений немедикаментозного средства.Прибор номинировался на Нобелевскую премию в 2008г.
тел. для справок: 050-779-14-42; 093-019-00-22 Читать далее...

Коммерция: Здоровье без врачей
ВОВЧ@НСЬК Сб, 15-06-2019, 22:28
Вітаю Вас Гость | RSS
Кто автор?  
 Публикации
Головна » Статті » Верхний Салтов: Гений Места » История

Верхній Салтів в складі Хозарського каганату
Савгар, Сарате, Сальтан-град, Салтанов, Салтов... - це різні назви одного й того ж міста, нинішнього Верхнього Салтова.

Верхній Салтів - перлина Харківщини. Притягує до себе мальовнича місцевість, ліс, водосховище, сприятлива екологія. Чудові місця для відпочинку. Але основне, заради чого приїздять сюди туристи та науковці, це, звичайно, верхньосалтівський археологічній комплекс.
На цій землі, де в літку квітне різнотрав'я, гудуть джмелі і бджоли, спека на сонці сягає за тридцять градусів, а взимку все вкрите найбілішим на світі снігом, наші предки заглядали в майбутні століття, відвойовували у пралісів чорнозем для пашниці, випасали табуни коней, отари овець, захищали себе й свій народ від посягань войовничих сусідських племен. Уміли ткати , виготовляти посуд, добувати залізну руду, ловили рибу в повноводнім Сіргісі (Сіверському Дінці), прикрашали тіло, одяг та взуття оздобами з дорогоцінного каміння та дорогоцінних металів, кохались, продовжували життя...
Дивились ось на це бездонне небо. Такі ж хмарини пролинали над їхніми головами. Жили вони ось на цих пагорбах.
Які вони були? Як вони жили? Що їх непокоїло? Що змушувало радіти, що - плакати? Які розвинуті були ремесла, які були основні види їх діяльності?
Завдяки багаторічним дослідженням науковців: археологів, істориків, етнографів, антропологів, - ми багато дізнались про наших пращурів-салтівців.
В епоху раннього середньовіччя (VIII - X ст. ст. н. е.) цю землю заселяли племена аланів та так званих “чорних булгарів”, які входили в склад Хазарського каганату.
Прийшли вони з Північного Предкавказзя, тиснені войовничими арабами, поселились в межиріччі Дону та Сіверського Дінця. На місці, де знаходиться сучасне село Верхній Салтів, збудували кам'яне місто Савгар (Сарате), яке було торгівельним, адміністративним та прикордонним центром Хазарії. Згадується воно в багатьох літописах Сходу, Візантії та Древньої Русі. Так, знаменитий арабський вчений і мандрівник Мохамед Ідрісі порівнював його з Саркелом хазарським, збудованим візантійцями у степовому Криму. Міста з каміння будувались на півдні Росії тільки в Хазарії, - спеціально запрошеними грецькими інженерами. Наше місто зводив візантійський майстер Петрика. Княжі літописці називали його Савгаром, Сарадом.
У південно-східній частині міста було розташовано міцну фортецю з кам'яною цитаделлю. До фортеці прилягав великий посад. Городище з трьох боків /крім зверненого до річки/ було оточене земляним валом і ровом . Схил до річки був штучно зрізаний під кутом 45' тому був практично неприступний для ворога.
Посеред городища, під прямим кутом до річки , проходив глибокий рів що ділив фортецю на дві частини : південну та північну. Північна частина являла собою цитадель , - по її периметру за земляними укріпленнями стояли кам'яні стіни . Товщина стіни сягала 4-х метрів , з обох сторін стіни був кам'яний панцир , ви­кладений з кам'яних плит великих розмірів . Внутрішня частина панцира заповнювалася землею , щебнем , а потім все це кілька ра­зів заливалось водою, утрамбовувалась . В 10-ти метрах від пів­денно-західного кута знаходилась вежа, з якої було зручно обстрілювати ворога, а неподалік від неї розміщувався вхід на городище. В городищі жили представники влади та їх оточення.
Через рів був перекинутий міст , зроблений з рухомих частин так , щоб його можна було піднімати при допомозі журавця-коловорота.
Навкруги городища знаходилось кілька неукріплених поселень. В разі небезпеки населення шукало захисту за стінами фортеці. Пло­ща селищ у багато разів перевищувала площу городища.
Місто було перевальним пунктом на схрещенні суходільних та річкових доріг, а також прикордонним центром Хазарії, звідки аланські вершники робили набіги на сусідні слав'янські племена в'ятичів, радимичів, сіверян, навіть полян. Збір данини був основним видом діяльності салтівців.
Але прийшов час, коли слов'янські племена об'єднались, утворивши Київську Русь. В цей час між племенами Хазарського каганату розпочалась ворожнеча. Каган і вся ітильська знать прийняла юдаїзм, - це їх відірвало від решти хазарської аристократії, що була в далеких провінціях. Ворожнеча ослабила каганат. Горів степ, і в цьому диму почали проникати в Хазарію руси, кочові орди угрів, печенігів...
У 965 році князь Святослав Ігорович подолав каганське військо. Арабський письменник Ібн-Хаукаль пише, що “руси пограбували все, що належало людям хазарським, аланським і булгарським”.
“Чорні булгари”, покинувши наш край, ще довго блукали в степах між Дніпром і Доном. (У війні з ними загинув син київського князя Аскольда). В кінці кінців племена “чорних булгар” відкочували до Дуни (Дунаю), де ще в 681 році булгарський хан Аспарух заснував Дунайську Болгарію. Поступово місцеві слов'яни асимілювали булгар, і від кочівників залишилася лише назва країни Болгарія.
Алани поселилися на Північному Кавказі (північні осетинці їх нащадки). Пізніше Київська держава підтримувала зв'язки з Кавказом, і князі одружувалися з осетинськими красунями-князівнами, прямими нащадками аланів.
Іудеі пішли своїми торговими шляхами до “землі обіцяної”.
Похід Святослава Ігоровича порушив усі торговельні шляхи , знищив хазарські міста і, взагалі, поклав кінець хозарському пануванню в південно-східній Європі . Протягом кількох наступних років хазарські землі грабували торки. Хазари звернулись до Хорезму за допомогою , але його правитель /емір/ зажадав , щоби хазари прийняли Іслам ...
Наприкінці X ст. син київського князя Святослава Володимир пішов на волзьких булгар , а потім по Волзі спустився в хазар­ський край . І батько , і син забезпечували східні границі Київської держави й безперешкодний шлях до степових річок для зв'язку з Візантією та Арабським Сходом , чорноморськими та каспійськими ринками.
Одним з основних шляхів був Донський .( До Донського торгівельного шляху човни й вантажі перетягали з Дніпра до Сіверського Дінця трьома волоками : І - з лівих допливів Дніпра на верхоріччя Сіверського Дінця , 2-й і 3-й - з верхоріччя Псла чи Ворскли до Сіверського Дінця ).
Зруйнований київськими князями Ітиль відбудували торки і половці, які назвали це місто Саксином . У 1079 р. хозари під­купили половців і ті вбили тмутараканського князя Романа. Вони ж полонили його брата Олега й переслали полоненого константинопольському імператорові . Через чотири роки "приде Олег Тмутараканю і іссіче хазар". Так востаннє згадано хазарів в літописах.
Опустіло славне місто Савгар (Салтів). Заселяючі його племена залишили по собі археологічне диво - некрополь раннього середньовіччя.
Основні види діяльності салтівчан VIII- X ст.
Крім військового ремесла, “салти” займались землеробством, скотарством, були розвинуті різні ремесла. Але, оскільки, “салти”, в першу чергу, були воїнами, тому велике значення мав розвиток металургійного виробництва. В Салтові були свої кузні, де методом кування виготовлялись суцільно-залізні та суцільно-сталеві вироби. Це дозволяло забезпечувати населення Салтова зброєю та кінською збруєю місцевого виготовлення (шаблі, обушки-кистені, бойові сокири, дротики, наконечники списів та стріл, кинджали, ножі, стремена, вудила, псалії тощо). Крім зброї і кінської збруї, з заліза виготовлялись різноманітні сільськогосподарські знаряддя праці, слюсарний інструмент, предмети побуту, пристрої для полювання та риболовлі тощо. Про ознаки чорної металургії свідчить знахідка сиродутного горна, що використовувався для одержання криці, а з неї - заліза. Горн було виліплено з глини з домішками піску, розміщувався він на схилі яру в спеціально викопаній для цього ямі. Від двох соплових отворів, які розміщувались на висоті 20 см від дна, йшли повітренадувні канали, що з'єднували робочу камеру та міхи. Робочий об'єм печі сягав до 0,07 куб.м., а висота - біля 1 м. На селищі знайдено скупчення чорнометалургійного шлаку, шматки губчастого заліза, дерев'яного вугілля та попелу, що також свідчить про добування заліза.
Вивченням чорної металургії на протязі 10-ти років займався відомий вчений-археолог В.Колода.
В середину горна клали дерев'яне вугілля, болотяну залізну руду (Fe2 O3). При нагнітанні сирого повітря температура в печі підвищувалась до 1000 - 1400 градусів. Болотяна руда перетворювалась на густу залізну масу - крицю . Цю масу із залишками шлаку та окалини знову обпалювали і перековували, доки залізо не очищалося та не набувало необхідних властивостей. Після цього виготовлялись заготовки, а вже з них - потрібний предмет.
Високого рівня досягла обробка кольорових металів, про що свідчать знахідки спеціалізованих знарядь праці (ковадла різних розмірів і конфігурацій, молотки і молоточки, пуансони, зубила, різці, обценьки, щіпці, волочильні дошки, тощо) та ювелірних виробів (пряжки, декоративні бляшки від одягу і поясів, сережки, браслети, каблучки, туалетні скриньки, ланцюжки, ґудзики, бубонці, підвіски...)
Знахідки різноманітного глиняного посуду говорять про те, що в місті було розвинуте таке ремесло, як гончарство. Знайдено також залишки споруди гончарної печі. Основна маса посуду виготовлялася на ручному чи ножному гончарному крузі. Але не рідко зустрічаються посудини, виліплені вручну. Глечики, горщики, кухлі, миски, кружечки, амфори, макітри, різноманітні статуетки, - ось далеко не весь перелік салтівської кераміки. Поверхня виробів покривалась орнаментом, лощилась, на дно ставилось клеймо майстра. В Салтові знаходять велику кількість імпортної кераміки - амфори та червоноглиняні глечики з міст Північного Причерномор'я. В свою чергу, салтівська кераміка експортувалась в сусідні слов'янські поселення.
Серед ремесел місцевого населення слід підкреслити розвиток деревообробки, про що свідчать знахідки великої кількості інструментів деревообробного виробництва.
Про іншу галузь виробництва - добування та обробіток каменю - відомо, що на будівництво фортеці та господарські потреби йшло каміння (піщаник, кварцит, сланець) місцевого походження. Його добували в кам'яній копальні, яка знаходилась під теперішнім колгоспним садом, над річечкою Кайлою. Каміння йшло на укріплення стін колодязів, для виготовлення жорен, точильних брусків, ливарних форм, риболовецьких грузил, пряслиць, амулетів. Основні прийоми, якими користувались каменярі-салтівці були: довбання, пиляння, свердління, різьблення, шліфування, стесування.
На поселенні було розвинуте ткацтво, про що свідчать знахідки фрагментів тканини, ткацькі прясла тощо.
Існували зв'язки салтівських племен з іншими розвинутими цивілізаціями: Візантією, Арабським халіфатом, країнами Середньої Азії - в похованнях та на городищі археологами знаходяться предмети (монети, посуд, прикраси...), виготовлені в цих краях.
Знання про світ передавалось з допомогою міфотворення. Поклонялися алани та болгари божеству світла та сонця Тенгрі-хану.
На поселеннях відкрито кілька типів житла. Найбільш багаточисельними були напівземлянки прямокутної форми площею ~ 20 м з глинобитною лежанкою , піччю-кам'янкою або відкритим вогнищем з каменю. Напівземлянки заглиблювались в землю на глибину до І,5 м. , (стіни були зрубної або сторчової конструкції. Підлога посипалась жовтим річковим піском. Поряд з житлом будувались господарські приміщення та зернові ями. В деяких місцях поселення житла були у вигляді юрт, тобто, тимчасові.
На території села Верхній Салтів часто трапляються знахідки фрагментів кераміки , а інколи навіть цілих посудин. Риболовецькі гачки , грузила від сітей, пряслиця , різні знаряддя праці, фрагменти жорен, великих макітер (піфосів) для зберігання зерна, зернотерок ... - дуже багатий культурний шар салтівської землі.
Знахідки жорен та ям для зберігання зерна, знарядь праці для обробітку ґрунту свідчать про те , що місцеве населення займалось землеробство.
Вивчення Салтівської культури можливе тільки з залученням матеріалів , одержаних вченими..
На території розташування пам'ятників Салтівсько - маяпької культури (від Оки до сучасної Болгарії) відомо 4 типи поховань: катакомбні, ямні безкурганні, підкурганні ямні (підбійні), з обрядом трупоспалювання.
Катакомбні могильники, як правило розміщуються на високому березі, на крейдових, глинистих схилах пагорбів. Зов­нішніх ознак катакомби не мають, і лише в деяких місцях про їх наявність вказують воронкоподібні провали, що утворились в результаті обвалювання стелі катакомби. Кожна катакомба складається з вузької вхідної ями у вигляді довгої траншеї, архео­логи називають її дромосом. Ширина цієї траншеї не перевищує 50 - 60 см, вона має похиле дно. Чим довший дромос, тим багатше поховання в камері-печері. Дромоси врізалися в грунт по схилу. Якщо схил був недостатньо крутий, дно дромоса заглиблюва­ли східцями .
У передній, торцевій, частині дромосу на глибині 3-8 м від поверхні землі виривався невеликий вхід в могильну камеру (катакомбу). Верхня частина входу зроблена в основному у вигляді напівкруглої арки, вхід в камеру перекривали дубовими масивними плахами, грубо обробленими кам'яними брилами з крупнозернистого пі­щанику, в деяких випадках вхід забутовувався материковою глиною.
Камери мають чотирикутну , круглу чи овальну форму , стеля в основному купольна , або циліндрична . В середньому розміри камер 2х2 м, - але зустрічаються набагато більших розмірів. Ви­сота в більшості випадків не перевищує 1,5 м. Такі печери - усипальниці робились не для окремого захоронення , а являли собою своє­рідні сімейні склепи , в яких ховали всіх членів сім'ї.
На плоскій, добре пригладженій підлозі камери клали від одного до І0-ти покійників . Після останнього поховання камеру закривали дерев'яними плахами, кам'яним закладом чи жорном від млина, дромос засипали землею, утрамбовували. Багаті камери, як і дромоси, забивали мокрою материковою глиною, відрізнити яку від материка майже неможливо .
Вивчення катакомб дозволило виявити цілий ряд цікавих особливостей в поховальних обрядах салтівських племен Аналізуючи матеріали досліджень, археологи звернули увагу на той факт , що чоловіків ховали на спині в витягнутому положенні, а жінок, в основному, в скрюченій позі, на правому, чи лівому боці. Розповсюджений був звичай перемішувати кістки покійника. Інколи кістяки раніше похованих зміщали в бік, а на їх місце клали нових покійників, або ж клали один на одного, перпендикулярно похованим раніше, чи в сидячому положенні.
Майже всі поховання супроводжувались глечиком , в якому знаходилась якась рідина (в основному - слід вина) , горщиками з залишками їжі, глиняними кружечками , гральними кістками тощо . Біля катакомб в неглибоких ямках залишали тризни - залишки заупокійних трапез. Тризни складались з однієї - трьох посудин і кісток жертвенних тварин - кози чи корови . Цікаво, що черепи тварин збереглися повністю , значить , голови клались в ямку не зайнятими.
Покійників клали на підстилку з лубу чи кошми, посипали дно камери дерев'яним вугіллям і товстим шаром піску .
Деякі поховання дуже багаті, а в інших , крім глечика і ножа, майже нічого немає. Все це свідчить про те, що у племен салтівської культури існувала глибока майнова нерівність.
Воїнів ховали зі зброєю, в геральдичному поясі, прикрашеному бронзовими, срібними чи золоченими бляхами , підвісками, бубонцями - чим більше на поясі було бляшок , тим вищий був ранг воїна. З лівого боку пояса, на спеціальних скобах , підвішувалась шабля, що носилась в ножнах з дерева та шкіри, окованих бронзовими чи срібними деталями. В похованнях воїнів зустрічаються також кістенів (кістень - ударна зброя), бойові сокири, трипірчаті черешкові наконечники стріл, кинджали, наконечники списів та ін.
Вважалось, що воїну (“салту”) в потойбічному житті буде потрібен бойовий кінь. Тому поряд з дромосом копалась спеціальна вузька довга яма для поховання коня . Стіни могильної ями поступово звужувались вниз. При похованні кінь опускався ногами вниз і його тіло заклинювалось в ямі в вертикальному положенні. В зв'язку з цим здавалось, ніби кінь стоїть над своїм господарем з низько схиленою головою. В багатих кінських похованнях шкіря­ні ремінці збруї розкішно прикрашались різноманітними срібними, бронзовими чи золоченими деталями. Окремо від коня , в кутку ями, клали стремена , вудила , сідло . Для кінського вбрання характерні так звані налобники - великі металеві на­лобні бляхи з трубочкою для султанчика в центрі.
У аланів існували ділянки, де хоронили родичів, членів однієї патріархальної сім'ї. Поховані на краях родових ділянок в ґрунтових ямах та підбоях. (за Плетневою С.А.) не були “повноправними членами суспільства”. Про це свідчить і убогість інвентарю в цих могилах. Напевне, ці поховання - це поховання слуг або рабів. Дитячі поховання з краю родової ділянки свідчать, що діти та підлітки у аланів також не були повноправними членами суспільства. Вони не могли бути похованими в сімейному склепі разом з дорослими. Пояснення цього звичаю необхідно шукати в ідеології родового устрою, який впродовж довгого часу грав велику роль в сімейному побуті аланів і їх нащадків - осетинів.
Відомо, що у аланів в часи раннього середньовіччя існувала великосімейна община, тобто, велика патріархальна сім'я. У осетин , прямих нащадків аланів , до наших часів продовжували існувати такі сім'ї. Між батьками і дітьми збереглись відношення , які підпорядковувались відповідним правилам внутрішньосімейного етикету. Згідно звичаїв осетин, батько ніколи не проявить батьківських почуттів де своїх дітей, він ніколи не візьме свою дитину на руки. Боячись бути запідозреним в невмінні ховати свою любов до дітей, батьки ніколи не промовляли їх імен. Навіть до дорослих синів батько був дуже суворим. Але ж лагідно відноситись до дітей родичів було допустимим і навіть похвальним. Це не говорить про те, що між батьками й дітьми не було близьких відносин. Перед нами пережиток епохи, коли сім'я , як самостійна одиниця була покрита ще родовим началом і поняття “моє” поступалося поняттю “наше". Це відгомін тих часів, коли у аланів діти сім'Ї , кількість яких становила кілька десятків, вважались спільнородовими . Звичайно, в таких умовах було недопустимим, щоб батько й мати виділяли свою дитину серед інших дітей. У осетин, як і у аланів, існували родові ділянки , де продовжували хоронити членів общини. Виходячи з цього, окреме поховання дитини в ґрунтовій ямі чи в невеликій ямі на родовому цвинтарі аланів повинно було підкреслити, що дитина належить не окре­мій сім'ї, а всьому роду. Поховання дітей в дромосах чи катакомбах разом з дорослими свідчить пре етап поступового переходу від великої патріархальної сім'ї до малої.
У аланів юнак чи дівчина становились повноправними чле­нами великої патріархальної сім'ї лише при проходженні обряду ініціації. Вони переставали бути власністю роду і одержували право бути похованими в сімейнім склепі, а не ґрунтовій ямі чи й невеликій катакомбі з краю родової ділянки. Під час ініціації , юнаку вручали пояс, який був у аланів знаком військової доблесті. Він з часом змінювався іншим, з більшою кількістю бляшок, що свідчило про заслуги воїна . Юнака при посвяченні в воїни могли опоясати поясом з пряжкою, але без поясних бляшок. В даній традиції ми бачимо відображення обряду посвячення у скіфів, які описав Геродот. Із опису Геродота ми знаємо, ще Геракл, покидаючи зем­лі майбутньої Скіфії, в якості одного із випробувань для своїх синів наказав їм опоясатись його поясом. Алани збе­регли цей древній звичай - вони мали загальні з скіфами іранські корені. Про існування традиції ініціації у аланів свідчить також нартовський епос. Так, в циклі про Батраза мова йде про змагання майбутніх воїнів в стрільбі із луку. В циклі, присвяченому Сослану, говориться про випробування, через які пройшов в молоді роки Сослан. Він повинен був підняти наковальню, витримати екзамен в мистецтві танку, боротьби і таке інше. Тільки після цього він одержав коня та меч .
Відгомін цих звичаїв присутній в осетинськім суспільстві. Як говорить А.Р. Чочієв, в віці до трьох років хлопчики у осетинів не відносились до “розряду” чоловіків . Лише проходження обряду “цауаггаг" знімало скверну малолітства. Саме з трьох років і по дев'ятий рік включно мав місце перший рівень самостійності. Другий рівень починався на десятому році життя і закінчувався шістнадцятим включно. Третій рівень охоплював період з сімнадцяти до двадцяти трьох років. Завершувався весь цикл підготовки дорослого воїна в віці тридцяти років . Саме на цьому етапі молодий чоловік, пройшовши всі випро­бування, займав почесне місце в суспільстві.
Ще на печатку Х ст. Ібн Русте підкреслив привілейоване становище жінки у буртасів (аланів). „Аланська дівчина перестає підпорядковуватись своєму батькові, сама вибирає того із чоловіків , котрий їй до вподоби “, - писав Хвельсон в 1869 р. Жінка грала ведучу роль в житті суспільства. Нартовський епос характеризує аланських жінок як берегинь, що виконували роль домашніх жриць. Цікавий в цьому відношенні образ Сатани, яка користувалась рівними правами з чоловіками-воїнами.
При розкопках салтівських поховань знаходять багато різноманітних речей. Велике місце займають прикраси і предмети туалету. Намисто виготовлялось зі скла , пасти , сердоліку , бісеру , гірського кришталю , коралів , слонової кістки, бронзи , ракушок, напівдорогоцінного чи дорогоцінного каміння.
За допомогою пластинок з кількома отворами з намистин ви­готовлялись складні гривні, браслети. В склад таких прикрас входили іноді бубонці, бляшки, спіралевидні бронзові пронизі (намистини).
Бронзовими бубонцями розшивались широкі рукава шкіряних чоловічих курток-камзолів та жіночий одяг. Зустрічаються різноманітні бронзові та срібні місяцеподібні, колесоподібні, кільцеві, з зображенням пташиних голівок, в вигляді фігурок коней, птахів підвіски.
Майже всі поховання супроводжувались різноманітними браслетами. В більшості це просто завиті дротяні , зустрічаються пластинчасті, виготовлені з пронизів (намистин) - бронзових , пастових, скляних чи з напівдорогопінного каміння (бірюзи, яшми, кришталю сердоліку, агату тощо).
Дуже розповсюджені у салтівців були каблучки (перстні) з овальними, круглими або чотирикутними щитками, зробленими з бронзи чи срібла. Вставками для щитків були сердолік, скло, інші камінці.
Цікаво, що, як жінки, так і чоловіки носили сережки. Різниця в тому, що жінки носили по дві, а чоловіки - по одній. Найбільш розповсюдженими в той час були сережки у вигляді овального кільця , прикрашеного кулькою, зсунутою на бік . В нижній частині до кільця нерухомо чи шарнірно кріпилась каплеподібна підвіска.
Обов'язковим предметом туалету у салтівців були туалетні скриньки, які кріпилась ланцюжком до поясу . В цих скриньках на­ходились румяна, масло, волосяні пензлики, скальпелеподібні ножички, колоушки, нігтечистки, пилочки. На шкіряному ремінці до поясу кріпилось люстерко (бронзове). Іноді воно розміщувалось на грудях в спеціальному шкіряному футлярчику . Лицева сторона люстерок відполіровувалось до блиску, а тильна прикрашалась орнаментом кругів, крапок, хвилястих ліній, трикутників , зірочок тощо. В деяких катакомбах люстерка покладені окремо від покійного і розламані на кілька частин .
В похованнях трапляються візантійські монети, що свідчить про зв'язок салтівських племен з Візантією.
За довгі роки досліджень цього унікального пам'ятника зібраний багатий матеріал.
Щорічно в Верхньому Салтові працює по кілька експедицій з різний місць світу. Кількість знахідок за рік сягає кількох тисяч. Скільки предметів музейного значення знайдено за всі сто років дослідження?! Триста тисяч? П'ятсот тисяч?
В наш час розкопки набувають грандіозного розмаху, і це непокоїть. Крім науковців ринули сюди туристи, шукачі скарбів, володарі дач. Всі гуртом товчуться на старовинних катакомбах, городищі, селищі. Після себе залишають сплюндрований ландшафт. Комплекс руйнує не лише хижацьке ставлення духовних бракон'єрів, а й природні фактори.
За документами фахівців, у регіоні понад 50 тисяч катакомб. З 1901 року досліджено десь 1200 поховань. Отже роботи ще досить не на одне сторіччя. Аби ці дослідження проводились цивілізованими методами. Треба позбутися провінційності, хуторянства й приблизитись до світового рівня.
Розкопки, знахідки, описи, креслення, знімки, звіти, статті, дисертації, книги... Для науковців тут справжня археологічна царина, вони стараються більш досконально прочитати архів тисячоліть землі. Збільшуються фонди музеїв, значно поповнюються уявлення про життя і побут місцевих племен, що селились у VIII - X ст. ст. н. е. на березі Сіверського Дінця - старовинного Сіргіса.
Серед знахідок - глиняний, металевий, дерев'яний посуд, риболовецькі гачки, грузила від сітей, пряслиця від ткацьких верстатів, фрагменти тканини, різні знаряддя обробітку ґрунту, жорна, точильні бруски, великі макітри для зберігання зерна, зернотерки, знайдено сиродутний горн (що є ознакою розвитку металургійного виробництва), велику кількість зброї (шаблі, обушки-кистені, бойові сокири, наконечники списів, дротиків та стріл, кинджали, ножі тощо), предметів туалету, прикраси (з бронзи, срібла, золота, дорогоцінних та напівдорогоцінних камінців, скла, різнокольорової скляної пасти, коралів, слонової кістки), туалетні скриньки, люстерка, монети... Ось далеко не повний перелік знахідок, які прикрашають експозиції музеїв Києва, Харкова, Одеси, Москви, С.-Петербургу, Софії. Лише незначна частина зберігається в музеї Верхнього Салтова. Але й цих матеріалів досить, щоб зрозуміти, що то є “Салтівська культура”.
З усіх континентів приїздять до нас історики, аби бодай поглядом причаститися до нашої історії. Час поміркувати про відкриття туристичного маршруту до заповідника. Але нинішній його стан не привабливий для сучасного туриста, й потребує іншого, більш презентабельного, оформлення.
Потрібна повна реконструкція комплексу - від перебудови приміщення музею, реставрації частини муру фортеці до спорудження об'єктів відпочинку: автокемпінгу, причалу для катерів та яхт, кав'ярні, сауни, відкриття майстерні для виготовлення сувенірів тощо.
І Верхній Салтів перетвориться в одне з чудес світу.
Для чого їхати за тридев'ять земель в тридесяте царство, щоб побачити якусь дивину? Адже диво дивне є у нас, в Харківській області! В Вовчанськім районі! В селі Верхній Салтів! Приїздіть до нас, побачите самі.

Категория: История | Додав: volchansk (30-07-2006)
Переглядів: 1705 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Реєстрація | вхід ]
Категорії каталога
Традиции [13]
Археология [17]
История [26]
Культура [3]
Природа [4]
Информация [7]
Міні-чат
Опитування
Каким Интеретом вы пользуетесь?

[ Результаты · Архив опросов ]

Всего ответов: 230
Друзі сайту

наша кнопка
Волчанск (Украина) - сайт земляков

Статистика

Онлайн всього: 1
Гості: 1
Користувачі: 0
Copyright "Bank e-Day" © 2019