Коммерция: Продам прибор нормализации артериального давления
Рекомендую отказаться от медикаментов! Продам прибор нормализации артериального давления.Уникальный прибор для тех кого беспокоит давление, обладает высокой терапевтической эффективностью и может быть использован в еще более широких масштабах в качестве нетравмирующего,не вызывающего каких-либо побочных осложнений немедикаментозного средства.Прибор номинировался на Нобелевскую премию в 2008г. тел. для справок: 050-779-14-42; 093-019-00-22 Читать далее...
Після голодомору, через кілька років, прийшло нове випробування - Велика Вітчизняна війна 1941-1945 рр.. 1941 рік. Користуючись своєю перевагою у військовій техніці, фашисти рвались вперед. Червона Армія з боями відходила на схід. Фронт наближався до Харкова. В Вовчанському районі склалася важка прифронтова обстановка. На Дінці , в лісах біля Графського та Стариці в серпні місяці було сформовано партизанські загони, закладено партизанські продовольчі бази. В жовтні місяці 1941р. в район вступили німці. Про події, що відбувалися на території Вовчанського району під час німецької окупації, розповідають старожили: Гордієнко М.Ф. /житель с. Верхній Салтів, 1929 р. н./: "В 1941 році мені було 12 років. Я добре пам'ятаю першу зустріч з першим німцем. Ми з хлопцями залізли в приміщення покинутого книжкового магазину. Магазин не працював , по підлозі були розкидані книжки, ніхто їх не позабирав /на відміну продовольчому магазину, - товар повністю розтягнули/. Війна -, не до книг було... Дивлюсь, - якийсь військовий зайшов в магазин, підняв з підлоги якусь книжку, і стоїть читає. Хто це? Та це ж німець! Я злякався. Він подивився на мене і продовжував читати. /Мабуть, знав нашу мову/. Я бігом -тікати... Ось так запам'ятався мені перший німець. Розквартирувались вони, німці, по хатах . Комендатура і штаб знаходились в школі і клубі, на Подолі . Лінія фронту проходила через наше село, по Дінцю. На тій стороні річки - наші , тут, в селі, - німці. Німці з перших днів ходили по хатах , грабили, грали в карти." Бутко О. Я. /житель с. Верхній Салтів, 1931р.н./: "Напротязі лютого наші солдати кілька разів пробували взяти село. Через замерзлу річку, через луки наші вночі приступом ішли в атаку . А німіі пускали затяжні ракети і було видно з гори , як вдень, як на долоні. І з автоматів стільки їх косили! Сотнями! Лежало їх на луках, - як снопів. Так кілька ночей підряд. Стільки положили солдатиків. А тоді все-таки знайшлась серед наших командирів розумна голова, і наші пішли в обхід, через Варварівку, зайшли в Верхній Салтів та Рубіжнє з тилу.* Гордієнко М. Ф. /житель с. Верхній Салтів, 1929 р. н./: “Німці з хат поробили дзоти. Витягували "бровно" для бойниці/ і так стріляли . 3 гори добре все видно. В селі німців було багато. Стояли по хатах і на Лужках , і на Березівці. В лютому - "бомбьожка" всього села нашими, почали наші наступ. З тилу /через Ізбицьке, Байрак / зайшли наші танки. Перший прорвався зі сторони Рубіжнього. Мотається по селу! Таке наробив! Застали наші німців зненацька. Бутко О. Я./житель с. Верхній Салтів, 1931 р. н./: "Отой перший танк , що прорвався в село з тилу, стільки перебив, перемісив німців ! Бойня в селі була страшна! Багато і наших , і німців полягло (В тому танку, що мотався по селу, командиром екіпажу був Гоков Пилип Антонович , - за бій в селі Верхній Салтів йому присвоєно звання Героя Радянськрго Союзу. В розділі "Вони залишили свій слід в Історії села" - розповідь про нього /. Ткачова П. А../жителька с. Верхній Салтів, 1923 р. н./ : "Скільки їх полягло: і німців, і наших… Під час битви ми сиділи в погрібі. Коли все вщухло, - повилазили, а в дворі /боже ж ти мій!/ стільки їх лежить! Вбитих! Як снопів! В маскхалатах. На білому снігу стільки крові!" Гордієенко М. Ф./житель с. Верхній Салтів, 1929 р. н./: "Слідом за першим танком увірвалися у село ще кілька. І такий сабантуй устрояли німцям! Погнали їх до Українки". В битві за село Верхній Салтів відзначилися ще два екіпажі: Блінова Микити Павловича та Андрєєва Миколи Радіоновича, яким також присвоєно Звання Героя Радянського Союзу . Блінову - посмертно . В кінці книги - розповідь про них. Гордієнко М. Ф. /житель с. Верхній Салтів, 1929 р. н./: "Погнали німців - та недалеко. Через 2 тижні - знову атака німців , "міссер-шмідт" на "брєющем польоте” бомбить, зі сторони Українки в село знову вступили наші, за ними - німці . Довго бились в селі . На одній вулиці - наші, на другій - німці. За кожну хату бились, кожен провулок переходив по кілька разів з рук в руки : то - наші , то - німці. Вночі німці тросіруючими кулями позапалювали хати. Весь ряд згорів. Ми жили тоді на Куті. Німці зайняли Вікнину-Замуйлівку - , в вітряці у них був дзот. Простояли до травня. Щовечора -атака наших з боку Рубіжнього. Вечірні атаки. Щовечора сотні гинули в урочищі Холодниця. Нам в Кут чути було стогін і крики в по ночам. З Холодниці доносився безперервний гул: " У-у-у-у-у", - люди стогнали . Скільки буду жити, пам'ятатиму отой гул! Така маса ранених лежала!.. Отак до травня місяця. Не могли ніяк вибити німців з вітряка замуйлянського. А в травні взяли-таки Вікнину. /Так називався кут на Замуйлівці, вітряк там був на бугрі, біля Явдошинка Івана /. Коли вже розквартирувались наші по хатах, розповідав один солдат /здається, Онищенко/: "Як ішли в атаку, бійці кричали: "Вперед, за Окнянку!” Многих забрала эта проклятая Окнянка!” / Вікнина /. Уже після війни , коли розорювали Холодницю, стільки під плуг попадалось кісточок солдатських! Дорогою ціною дісталась Окнянка - Вікнина. Беспарточний О. Г. /житель с. Верхній Салтів, 1929 р. н./: " Погнали наші німців. Ми всіх убитих старалися хоронити . Та несила була копати на кожного могилу . Закопували в готові ямки , ложбини, окопи. В глинищі, біля Задонцевих, дуже багато солдат німецьких накидали і засунули землею . Коли ж в червні місяці , 10 -го числа, того ж 1942р. німці знову вступили в Верхній Салтів , то перше , що зробили, - примусили нас , місцевих жителів, відкопати німецькі трупи з глинища і зробити перезахоронення . А тіла вже розложились, як кисіль... У нас брали драбину, щоб діставати трупи, так вона воняла хтозна-й-поки. Біля школи підготували для кожного окрему яму, перезахоронили. Над кожною могилою німці поставили березовий хрест, а на хрест - каску. Хрести у німців були заготовлені , стандартні , березові . Так що отам біля школи ціле кладовище німецьке..." Гордієнко М. Ф./житель с. Верхній Салтів, 1929 р. н./ : " В червні 1942-го - "Харківський котьол", масовий наступ німців. Погнали наших аж до Сталінграду. А по Дінцю /в нашому селі теж/ готовили тил . В селі німців було не дуже багато . Малими силами вони почали готовити майбутню оборону . Всіх жителів з Грязнівки, Лужків , Подолу , Нетечі , Березівки /вулиці-кути Верхнього Салтова/ повиганяли з хат, хати попалили, попелища зрівняли з землею, щоб не мішали огляду. Збудували в 8 рядів огородження з колючого дроту, понад річкою - мінні поля - протитанкові та протипіхотні міни. В протитанковому рові , який вирили наші бійці від Рубіжнього до Старого Салтова, зробили лінію оборони, понабудували бліндажів, - жили в них.( Ми пізніше, коли німців вигнали, жили в такому, - тепло, зручно .) Штаб німецький був на Подолі , в школі. Від бліндажів до штабу поробили трапіки -дорожки, шоб не вимазувати чобіт в нашу багнюку по дорозі на службу. Поробили з фанери біля бліндажів туалети, - кабінки з фанери. Пообгороджували колодязі, поставили вартових. Шикарна була оборона у німців, - в рові , що вирили наші. Жителів вигнали в Байрак, потім далі , в Валківський район, а після - в Полтавську область, в тил. В селі залишилось мало людей, Дехто. Жили на Куті , Вікниній, Куплівасі..." В Вовчанському районі в роки війни діяв партизанський загін ім. Щорса. Партизани завербували 85 чоловік місцевих жителів. Народні месники здійснювали напади на ворожі військові обози, виводили з ладу техніку, яку німці ремонтували в майстернях МТС , проводили велику агітаційно - пропагандистську роботу серед населення , приймали по рації повідомлення Радіоінформбюро і в листівках інформували жителів про становище на фронтах. В січні 1943р. вони підірвали Писарянський місток, здійснювали напади на автомобілі, виводили їх з ладу. Очолювали загін І. Шепелєв, Д. Лещенко , М. Синельников. Партизанський загін 6 листопада 1942 р напав на продовольчу базу в с. Максимивці. Всі продукти, які німці приготували для відправки в Німеччину, були залиті гасом, приведені в негодність. Діючи в тилу ворога, партизани за час війни , пустили під укіс ешелон з німцями, знищили 4 автомашини, 9 танків , понад 8 тис. солдатів і офіцерів німецької армії. Вони розгромили також 2 продовольчі бази фашистів, захопили велику кількість військової техніки. Фашисти довідалися про місце перебування загону і оточили Старичанський ліс. 27 листопада 1942 року почалася нерівна сутичка - 16 партизанів проти кількох сот карателів. Відступати було нікуди. Під час прориву з оточення Олександр Щербак і Надія Волкова прикривали вогнем відхід партизанів. Загинув Олександр, знищивши своїм автоматом до десятка гітлерівців. Залишившись одна , Надія розуміла , що тепер від неї залежить доля товаришів, і вона стримувала натиск ворогів . 15 гітлерівців залишилось лежати біля її окопу . Коли кільце оточення замкнулось, щоб не потраппити в полон, останню автоматичну чергу Надія спрямувала в себе. Звання Героя Радянського Союзу Щербаку О. М. і Волковій Н.Т. присвоєно посмертно. В загоні не було своєї друкарні. Листівки писались від руки, під копірку. Ці листівки були єдиною правдивою інформацією в тилу ворога. Вони мобілізовували населення на боротьбу з німецькими окупантами. Такі листівки , як "Наступ Червоної Армії", "Про 25-ту річницю Великого Жовтня", "Об угоне на немепкую каторгу", розповсюджувались по селах. Базувались партизани в лісах під Старипею, Графським, Рубіжнім. Згадує член партизанського загону А. В. Коваленко: "Наш отряд сначала действовал в Нововодолажском районе. Но фашисты раскрыли места постоянного пребывания отряда и нам пришлось срочно менять дислокацию. Отряд направился в сторону Волчанских лесов. Возле села Рубежное Волчанского района , мы, группой в восемь человек перешли Северский Донец. Связи с населением мы еще не имели, ориентировались здесь сначала плохо. Стали искать местных партизан, установили с ними контакт. Помню, как мы встретились с отрядом И.А.Шепелева. Остановились на ночлег в лесу, выслали разведку. Правило было у нас такое: вечером ушел, утром возвращайся. А тут наши товарищи задержались. Вот уже и день клонится к вечеру, а их нет. Мы решили, что ребята “засыпались". Слышим голоса и думаем: идут "фрицы". Приготовились отстреливаться. Но оказалась, что это наши разведчики, они встретились с группой партизан, недавно проникших в Волчанские леса. Мы присоединились к отряду Шепелева. Установили связи с населением, отряд стал расти. Большую помощь оказывал отряду староста села Максимовки Максим Николаевич Сыроватский. Он пошел на эту должность по заданию партизан. Замечательным разведчиком проявил себя Николай Корнеевич Страхов, хорошо действовали связные Ирина Александровна Щекина, Матрена Алексеевна Грабарь, Давид Семенович Голуб, Татьяна Афанасьевна Прасолова. Много славных дел на счету у шепелевцев. Расскажу о некоторых из них, в селе Максимовке. 6 ноября 1942 года партизаны напали на продовольственную базу в селе Максимовке. Все продукты, предназначавшиеся для отправки в Германию были залиты керосином и приведены в негодность. 15 ноября две группы под командованием А.Липчанского и А.Макаренко совершили налет на базу совхоза "Земляное", уничтожили находившиеся там запасы продовольствия. Так партизаны подрывали продовольственную базу немецкой армии. Среди славных дел отряда - поджог двух цистерн горючего на станции Волчанск, срыв ремонта тракторов и автомашин Белокояодезянской МТС, взрыв моста на тракте Волчанск - Рубежная, налет на автоколонну по дороге Терновая - Липцы. Во время этого боя было убито и ранено 3 5 немецких солдат и офицеров . .... В борьбе с врагом, с фашистской пропагандой мы широко использовали слово. Отряд не имел своей типограйии. Листовки писались от руки, под копирку, но они бьли единственной правдивой информацией в тылу врага . Такие листовки как "Наступление Красной Армии ", "О 25 -й годовщине Октябрьской революции", горячо были восприняты населением сел Украинское, 2-е Шевченково, Польная и др. Жители этих сел стали срывать мероприятия немецких властей. В отряде царила исключительная товарищеская спайка. Самопожертвование для спасения товарища - таков был закон партизанской жизни. Вот характерные примеры. 27 ноября 1942 года вечерам после ожесточенного боя со сводным немецким карательным отрядом партизаны отошли на хутор Красный /отделение совхоза "Перемога" Старосалтовского района/. Тут мы хотели отдохнуть . Какой-то предатель сообщил полиции о пребывании партизан. На следующий день в 5 часов утра на хутор ворвалась группа полицейских, завязался бой. Полицейские подожгли хату, где находились комиссар отряда Голуб, командир разведки Дьяченко и боец Белецкий. Отстреливаясь, партизаны убили пять полийейских. Раненьй комиссар, задыхавшийся от дыма, потерял сознание. Партизан Дьяченко, рискуя жизнью, вытащил его из горящей хаты, доставил в безопасное место и вышел на соединение с отрядом. Или такой эпизод. Начальник штаба Нижегородов 15 ноября возвращался в распоряжение отряда, на поле колхоза имени Октября услыхал стон. Оказывается , здесь лежал раненый боец И.Т.Скляренко. Пренебрегая опасностью, изнемогая от непосильной ноши, Нижегородов доставил Скляренко в отряд. Фашисты предпринимали много попыток уничтожить отряд, но ничего у них неполучалось. Тогда они пустились на хитростъ. Организовали вечер для лесников, напоили их, и один из них, Безбородов, выболтал, где находятся партизанские базы. Немцы в ту же ночь окружили соседний отряд, которым командовал тов. Синеельников. Мы помогли соседям разорвать цепь окружения. Но выяснилось, что в землянке остались важные документы. Радистка Надя Волкова , не говоря ни слова бросилась в огненное кольцо. Она пробралась в землянку, зажгла документы, но ее окружили каратели. Надя отстреливалась из пулемета, пока не погибла. Цена предательства оказалась очень большей. Погибло у нас в тот день семь человек. Фашисты подобрали их и повезли в селе Старицу для опознания. Никого из убитых жители "не признали", хотя иным приходилось сдерживать рыдания - там были родные и близкие. Безбородова мы потом поймали и расстреляли. Вскоре оккупанты были изгнаны из наших мест. 10 февраля вместе с регуярными частями мы вступили Волчанск. " Про часи німецької окупації згадують жителі села Верхній Салтів: Бутко О.Я. :" Німці вигнали людей з хат, погнали на Купліваху. Жінки з дітьми. Зима. Холодно. Голодно. Всі хати наші попалили. А в погрібах залишилася у декого картопля, капуста. Один раз кілька жінок з Куплівахи пішли в Верхній Салтів набрати в своїх погрібах картоплі . Німці впустили їх. Жінки понабирали в мішки картоплі , йшли назад і тут їх всіх / там була й моя мама/ постріляли. І не пускали нікого в село , щоб забрати тіла. Позбирали кісточки ми уже тоді, коли німців вибили з села, захоронили матір під вікнами хати . Раді були хоча б цьому. .. Та прийшов час “виселки" і не стало й місця материної могили, затопили те місце ... Та то вже інша історія ... Беспарточний О. Г.: "Німці погрузили нас всіх на підводи, хто молодший, - ішов пішки, і погнали на захід. Догнали в Полтавську обл. , совхоз "Красный". Жили на току в полові. Холодно, голодно. Для чого гнали? Куди гнали? Хтозна. Наші помішали, коли почали наступати. А декого повивозили в Німеччину , - молодих, красивих, сильних. " Шпак А .Ф.: "За час війни в нашому селі було стільки побоїщ! Мабуть, жодне село в Україні так не пострадало, як наш Верхній Салтів. Тричі з рук в руки переходили: то - німці, то - наші , то - знову німці , то - знову наші... Всі хати села були спалені, тільки кілька хат на горі зціліло. Нас погнали етапом на Купліваху, тоді далі в Байрак, після - в Кутузовку. Гнали душ двісті: жінки, діти, старики... Йшли з вузлами, тачками, дехто з коровчиною... Діти плачуть... Страху стільки набралися! Та не дай бог! Мій чоловік і син були на фронті. Я з Шурою Картузовою, її матір'ю, батьком, з Дунею Макаровою /її Іван був маленький/ дійшли до Кутузовки... А далі... Хай Жура Панкова розповість.” Панкова О. І. : "А мене ж забирали в Німеччину . Зараз розповім, що пам'ятаю. В 1941р. мені було 17 років . Батько був на фронті (та всі чоловіки села, за винятком калік та... дуже розумних, які згодом стали хто старостою, хто поліцаєм) всіх забрали на фронт. В селі - одні баби, “бабине царство”. Восени, мабуть в листопаді, вступили в село німці . Добре пам'ятаю першого німця , якого я побачила. В той день мама пішла в поле збирати просо . Я залишилась вдома няньчити племінничків. Дивлюсь в вікно - ходять якісь мужики по вулиці. Один показує на нашу хату /і зараз той момент перед очіма/. А ми вже були налякані - війна ж! Всього боялись. Дивлюсь - ідуть у двір. Я швидко закрилась на засов, а сама на піч, до дітвори, на просо . Сидимо. Стукають. Мовчу , діти теж мовчать, наче розуміють, хоч маленькі , не плачуть. Грюкали- грюкали... Кури на дворі бігають... Нічого не тронули, вийшли з двору і пішли до сусідки. А ми сиділи на печі , поки прибігли мама : " Ой , боже, ! Чи ти жива? Не відкривала?! Та хіба ж можна! То ж німці! Вони могли й хату спалити, й постріляти, могло бути що завгодно. Обійшлось, слава богу!" З того дня грабили село щоденно, допомагали німцям місцеві поліцаї. Люди ховали , що могли . Зерно закопували, картоплю інші продукти також. Та вони знаходили , що забирати . Один раз зайшли в хату , по всіх кутках заглядають, що б його взяти. А у нас був матрас з морською травою , такий яскравий , квітчастий . Хотів один взяти , та не підняв -важкий. Потягав-потягав та й кинув... Зняв в сінях вінок цибулі. Гукнув щось своїм попутчикам, і пішли геть. Ми швиденько розпороли той матрас, висипали траву , а напірник сховали, - хоч тканину зберегли... Щоденно ходили по хатах , шарили по горіщам , по підвалам, по сараям , - забирали все , що сподобається. Мені мама пошили бурки /такі валянці/ з платка , двойні , теплі. Сиділа я в них. В мене тоді дуже боліли ноги, - хтозна , що воно було, чи закупорка вен , ніхто не знав, ніяких врачів не було. Так ось . Сиділа я в тих бурках. Зайшли німці , пошастали по кутках , - взяти нічого. Один дивиться на мої ноги , щось по своєму белькоче, показує, щоб зняла. Я зняла , а бурки ж двойні і повиверталися, внутрішня частина витягнулася. Він взяв в руки, крутив-крутив і кинув назад мені ... ... Коли маму було вбито, батько довго не знав . Листи не доходили, -він служив під Москвою. Коли німці другий раз зайняли село, нас повиганяли з хат, хати попалили. Погнали нас етапом в сторону Харкова. Я така була хвора , охляла. Пригнали нас в Кутузовку. Я на ноги зовсім впала. Лягла біля пригребиці в одному дворі , - буду вмирати. .. Коли чую, хтось наді мною : " Луша , дай їй мекерженик", - це жінка Вані Петренка, Марфа Степанівна. Розтормошила мене, дала якийсь сухар, примусила пожувати... Пройшло більше 50-ти років, а і досі пам'я таю смак того “мекерженика"... З'їла, трошки прийшла в себе. А тут німці : "Шикуйся!" - Почали відбирати молодих в машину, везти в Німеччину. Забрали Марусю Аргунову /з Березівки/, Віру /Андрія Піхоти дочку/. Один з наших жителів /не хочу говорити, -хто / підштовхнув до машини мене: "За нею нікому плакати!"... Забрали. Погрузили нас в машину, повезли до Харкова, загнали в розбитий будинок. Були ми там кілька діб, поки поназвозили ще . Плачемо , тужимо... Таке пережили!.. Повезли нас в машинах на залізницю, погрузили в товарняк. Замкнули. Довго везли, приїхали, здається , в Подерзам , чи , може, я помиляюсь , може й не така назва того німецького міста . В якесь приміщання загнали, почали приходити за нами якісь люди , - вибирати собі робітників. Всіх забрали, залишилась я сама. Сиджу в куточку - маленька, схудла, хвора. Притулилась до стіни... Заходить один - фермер якийсь. Подививсь на мене ... - не сподобалась я йому . Та всерівно взяв. Пошкандибала я за ним до автобуса. Зайшов він в автобус , я за ним. Він сів . Решта місць була вільна. Я - тільки сідати, "Nein!” - як забелькотів! Не можна! Я взялась за перекладину вгорі , на одній нозі стою, звисаю, над сидіннями, а сісти - " Nein!” . Доїхали. Я ледве вийшла з автобуса . Така слабість , голова кружиться , ось-ось знепритомнію - мабуть температура була. Нога чорна , розпухла. Треба терпіти. Чужина. Та й "дома нікому за мною плакати”, як сказав земляк /хай йому!/. Перше , що примусили робити - мити підлогу кафельну. Ввечорі посадили вечеряти. За стіл. Дали булочку , кави отаку манюсіньку чашечку, салат із шпінату - точно як кізяк коров'ячий та дві галушки картопляні, зварені на пару. Спати - на горище. А нога почорніла , зробилась як склянна... Зранку вийшла в двір, сіла на камінь. Готова криком кричати від такого болю, краще вмерти... Хазяйка повела в стайню , показувати обсяг робіт, які я повинна виконувати. "Будеш доїти 15 корів, інших 15 - обслуговуватиме ще одна рабиня , чешка. Залишили нас самих , а сами поїхали в поле. Приїхали -, а я в непритомності. Відвіз - таки господар мене в госпіталь. В дорозі знову, звірюга, не давав сісти, кричав, руками махав... Під'їхали до госпіталя. Я повзу , а не іду , на ногу не те що стати, опустити вниз неможливо - такий біль. Рачки лізу. Коли вибігають назустріч з носилками працівники госпіталю , - мабуть в вікно побачили, як я йду. Положили на носилки , занесли в приміщення. Підійшов лікар. Подивився на мов ногу, заохав , щось кричав моєму господарю. Обработали ногу, чимсь намазали, замотали, надавали якихось мікстур, таблеток, примусили випити... Нога почала вщухати. Віднесли мене в палату. Відразу заснула. Проспала дві доби. Прийшла в себе ,- наді мною якась жінка в ковпаці високому, білому , з хрестом, тре мені виски, дає щось нюхати. Де я? Що зі мною ?.. А ! Та не ж Німеччина! Болю уже такого нема , як було.. Коротко - виходили мене. Цілий місяць я пролежала там. Доглядали дуже добре. Уважні, ввічливі, старались вилікувати . Годували теж добре. В цьому госпіталі лікували російських громадян. А працівники , в основному, німці . Нянічки - наші. Почала я ходити . Видужала. Визивають мене: "Капиносова Шура! Арбайтен! Працювати! До свого господоря!" Я - в плач. Куди завгодно - тільки не до того ката! Забрала мене якась дама, поїхали . Дозволила мені сісти, завезла мене в їдальню, нагодувала , ще витягла зі своєї сумки бутерброд - хліб намазаний смальцем - дала мені . Приїхали ми в ...Карлбад... /здається, така назва міста/, -хай йому грець! Стала я правювати в сім'ї цієі дами,- звали її ГІльда. Чоловік її був на фронті, в неї було двоє дітей, мати. Господарство - велике : З корови, 4 свиней, кури , гуси , один кінь. Я повинна була доглядати за всім цим . Зроблю все по господарству - няньчу дітей . Гільда була заготовителем, їздила на коні з бричкою... Жила я у них два роки , до Перемоги . Фронту там не було. Зійшлися наші та американці , - так і закінчилась війна. Як закінчились бої, нас всіх почали відправляти додому , в свої країни . Звезли нас під Прагу. Жили ми там , поки назбирали повен ешелон. Повезли! Доїхали до Харкова. Далі - куди хочеш ! Додому! Хоча дома ніхто не жде. Невістка /братова жінка/ не дуже зраділа моєму поверненню. "Позлазились всі чорти. Годуй їх!" Почалось післявоєнне життя ... Все було: і погане , і хороше. Все було . Життя прожите..." Згадує Гордієнко М. Ф.: "Коли погнали наші німців від Сталінграду, у нас тут на Дінці , тобто , і в нашому селі також, знову були жорстокі бої . Довго. Фронт проходив через Рубіжне, Верхній Салтів , Старий Салтів , далі по всьо му Дінцю. У німців була така шикарна оборона! Десь з місяць тут таке творилось! Стільки полягло і німпів , і наших воїнів , і мирних жителів. В Куплівасі був німецький тил. Там були склади з продовольствієм, там готували їжу. Возили їжу на передову конем, запряженим в бричку-вагончик , на гумових колесах. Одного разу сиділа ми в хаті /жили ми тоді на Куті/. Чуємо - літак летить, гуде. Бах! Повилітали всі вікна в хаті, вискочили в двір , дивимось - якраз біля стіни хати, під вікном, - авіаційнай бомба, в землю вгрузла, а не зірвалась. Не смерть ще наша була . З часом ту бомбу наші вкинули в колодязь. Ми з нього воду пили ще довго. Бомба й зараз там. Катя Россоха бачила , як її вкидали в колодязь. Коли німці відступили, жителі почали закопувати вбитих . Їх стільки було скрізь. По лісах , по ярках , по полях ... Закопували , кого куди могли. Отам в лісі, де Д'яченки жили, була воронка з-під авіаційної бомби, метрів 12. В неї накидали повно і загорнули. І німців, і наших! Отуди б поставити Пам'ятний знак Жертвам Фашизму". Ткачова П. А. : "Ходили ми по буграм , схилам ярів, збирали наших, радянських воїнів. Зтягували до школи . Там вирішили зробити братську могилу. Записували всіх прізвища та інші свідчення про них /якщо були документи/. Але багато було безіменних Поховали в братській могилі на Подолі , біля школи". Бутко О. Я. : "А біля замуйлівської школи - школа була брава, збудована ще в час, коли Колокольцов господарював в Вовчанському районі, в 1914 р. силами австрійських військовополонених... Так біля тієї школи садок був , сливи росли , якісь кущі. І серед тих кущів було якесь провалля. Чи якийсь широкий колодязь, чи катакомба якась, чи ще що... Ми боялись до тих кущів і підходити. Так у ту яму стільки накидали німців, і не тільки німців! Кидали - і не видно було, куди вони дівались - так глибоко. Тоді засунули зверху землею - і все. Може, гріх , не по-християнські. Та люди були не в силі копати стільки ям. І тут би поставити якийсь пам'ятничок ! Скільки їх там лежить!" Беспарточний О. Г. : " 3 20-го лютого по 2З березня через наше село проходила лінія фронту. Майже всі хати попалили, зрівняли з землею, залишилось лише кілька на горі. Навіть церкву, і ту розламали . Брава була церква! Дерев'яна, висока, з куполом , хрест правда зняли відразу після революції, зроблена з дубу тесаного . На вході - 4 колони, теж дерев'яні, товстючі, фундамент - цегельний. В середині стояли шафи з червоного дерева. Після революції в них зберігали (в цих шафах) колгоспний хліб. В цілому в приміщенні церкви була колгоспна комора . Колокол був. Мій дядько Семен був звонарем. Нижче церкви стояли попівські будинки... Все поламали, а з того матеріалу будували наші воїни бліндажі. Жаль церкву, вона б і досі стояла , якби не війна... Та хіба тільки церква! Стільки всього пропало! Яке село було! Весь Поділ спалили, Нетечу, Березівку, Лужки , Підгору...” Шпак А. Ф.: "Як повернулися ми в село (як німців погнали ) - кругом розруха, городи позаростали бур'янами, хати спалені, мало чия зціліла. На городи не виходили , поки не пройшли міньори, розмінірували . Та всерівно стільки залишилось в землі всякої гадості , стільки людей загинуло уже в мирний час. Шкода." Згадує колишній командир 728 стрілечого полку П.Е.Корженко . “Завершился исторический разгром немецко-фашистских войск под Москвой. Вся страна и ее Вооруженные Силы готовились к грядущим сражениям с врагом в летнюю кампанию 1942 года. С ряда фронтов , в конце декабря 1941 года , было снято и отправлено в глубокий тыл значительное колижество офицеров . Из 249 стрелковой дивизии 29 Армии Калининского фронта я был направлен в город Свердловск , а затем в Тюмень для формирования 728 полка 175 стрелковой дивизии . К моменту отправки дивизии на Юго-Западный фронт мой полк имел 3012 человек и состоял из трех стрелковых батальонов, батареи 76 мм пушек ПА - 27 на конной тяге, батареи 82 мм минометов, роты противотанковых ружей, роты станковых пулеметов "Максим", саперной роты , роты связи, медико-санитарной роты, взводов конной и пешей разведки, транспортной роты на конной тяге и комендантского взвода. Личный состав по возрасту был от 20-летних юношей до 45-летних сибирских рабочих и крестьян , умудренных жизненным опытом и готовых выдержать все тяготы жестокой войны. На сколачивание подразделений и обучение личного состава было крайне мало времени . К началу 1942 года Красной Армии удалось значительно измотать врага . Она перешла в контрнаступление и погнала на запад захватчиков. Для того, чтобы задержать наше передвижение, немцы перешли к обороне и стали строить оборонительные рубежи. Враг рассчитывал таким образом приостановить наше наступление до весны, чтобы весной, собрав свои силы, вновь перейти в наступление. Стратегическая задача наших войск на этот период - это не дать немцам передьшки , гнать их на запад без остановки , заставить их израсходовать свои резервы еще до весны. Мы должны были начать взламывать оборонительную линию противника на большую глубину и тем самым открывать дорогу для продвижения на Запад. Все это стало известно офицерам полка из директивного письма Верховного Главнокомандующего военным советом. Солдаты и сержанты знали, что им предстоит прямо с марша участвовять в боевых действиях где-то в районе реки Донец. В середине марта 1942 года мой полк выгрузился южнее Валок и в течение четырех суток по бездорожью совершил 100-километровый марш по маршруту : Уразово, Колодяжное, Приколотное, Белый Колодец, Украинка (Куплеваха). Сосредоточились в лесу западнее Украинки (Куплевахи), где предстояло сменить остатки обескровленной стрелковой бригады и занять оборону на фронте исключительно Старица, исключительно Рубежное, имея перед фронтом Варваровку и Терновую. В это время полк был в непосредственном прикосновении с противником. Мы оборонялись и готовили одновременно плацдарм для наступления. Для этого мы должны были любой ценой овладеть Варваровкой, Терновой и выйти в район Веселого, обеспечивая левый фланг дивизии от возможных контратак противника. 16 мая на рассвете мы начали вести артподготовку. Саперы пытались разминировать проходы для танков, но несли тяжелые потери, пехота поднялась в атаку. Разгорелся жаркий бой за Варваровку. 1-й батальон, наступавший на правом фланге полка, неся большие потери, дважды откатывался в исходное положение, но затем уничтожил противника в первой траншее и несколько продвинулся вперед. 2-й батальон с танковой ротой в обход, ворвался на южную окраину Варваровки и продолжил наступление на высоту юго-западнее Терновой, создавая угрозу окружения противника по всему Варваровскому участку фронта. Казалось, все предвещало успех боя с наименьшими потерями: 3-й батальон стал обходить противника с юго-запада. Это окрылило личный состав подразделений других батальонов. На северо-восточной скрапне Терновой 1-й батальон при поддержке удачно выдвинутых туда двух орудий, перешел в атаку и гранатами стал выбивать фашистов из укрепленных точек прочной немецкой системы обороны. Однако, к 16-ти часам Терновая была взята. Удалось перекрыть отход отступающего противника в направлении Веселого. В результате, к исходу дня полк выполнил боевую задачу, но противник, оставляя одну за другой свои оборонительные линии, сжимал свой ударный кулак, пытаясь замдлить наше продвижение. 17 - 21 мая , отражая отчаянные вражеские атаки, наша часть вышла западнее Веселого. Для дальнейшего наступления у нас не было необходимых боеприпасов, к тому же были большие потери личного состава. Полку предстояло совместно с другими частями дивизии перейти у обороне и сдерживать врага на участке фронта Верхний Салтов - Рубежное. Дивизия, как тогда говорили, вела бои местного значения и ожидала прибытия подкрепления. Предстояло освобождать Харьков. Горестно вспоминать, но противник вынудил нас отступить на наши исходные позиции. Он поднял в воздух десятки самолетов, подтянул тяжелую артиллерию, развернул танковое наступление и зажал нас полукольцом , угрожая окружением северо-западнее В.Писаревки, в том самом месте, где ныне стоит памятник от благодарных жителей Варваровки и личного состава старейшего на Украине пограничного училища / ныне - Институт Национальной Гвардии Украины/.” Остаточне звільнення Харківської області сталося 23 серпня 1943 року. 60 років минуло відтоді, як відгриміли бої Великої Вітчизняної війни. Але чи вгамувалась біль у серці старенької матері, син якої не повернувся додому? Чи перестало щеміти серце літньої солдатської вдови? Чи не навернеться сльоза на очі ветерана, коли він зупиниться на хвилину у скорботному мовчанні біля обеліска свого бойового друга? Ніхто не забутий, ніщо не забуте!
