СТОРІНКИ ЖИТТЯ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ В.Г.КОЛОКОЛЬЦОВА.
Василь Григорович Колокольцов, відомий земський діяч Росії кінця XIX - поч. XX ст.ст. ліберально-буржуазного направлення, народився 1867 року в родині потомственних дворян.
Його батько, Колокольцов Григорій Дмитрович (1802 - 1872 р.р.) - жандармський офіцер з 1829 року, двоюрідний брат М.П.Огарєва, губернатор Львова, пізніше - Вільно, в 1843 та 1846 роках - предводитель дворянства Вовчанського повіту. Першим шлюбом був жонатий на графині Гендріковій Софії Іванівні, від якої в нього не залишилося дітей. В похилому віці взяв другий шлюб з вдовою морського офіцера, сусіди по одному з маєтків - Пасека Леоніда Васильовича (брата відомого етнографа, історика та археолога Вадима Пасека), Параскою Станіславною (урож. - Вишневською).
У матері Василя Григоровича були великі володіння в Вовчанському повіті Харківської губернії: Ільмень, Леонідівка, Лосівка, Мар'ївка, Романівка, Пасеківка, - з великою кількістю десятин землі, млинами та винокурнями. Від першого чоловіка залишились будинки в Москві та С-Петербурзі, а ще - душевно хворий син, який постійно знаходився в с.Нетайлово (нині -Метайлівка) під наглядом управителя маєтку Туза.
Коли Васильку було три роки, помер його батько, тоді мати переселилась до Верхньої Писарівки, а хлопця, коли він трохи підріс, віддали на виховання до кадетського корпусу, після закінчення якого він вступив до Петровсько-Розумовської сільськогосподарської академії в Москві. Закінчивши академію, повернувся в Верхню Писарівку і розпочав управляти великим маєтком, одержаним у спадок від матері, яка на той час уже померла (похована вона у с. Верхня Писарівна). Маєток мав багато садиб, а центральна знаходилась у Верхній Писарівці, де розміщувався знаменитий будинок “терем” - свою назву він одержав за особливу архітектуру, витриману в староруському стилі.
У кінці 90-х років Колокольцова В.Г. обирають головою земської управи. Василь Григорович розпочав бурхливу діяльність в повіті. Масштаб реформ, запланованих Колокольцовим був величезним. Вони були направлені на благоустрій, розвиток культури, освіти, медобслуговування. Вовчанське земство розгорнуло значну роботу по лісонасадженню - облісненню піщаних берегів Сіверського Дінця та річки Вовчої. Дізнавшись, що його батько під час визволення селян у1861 році не виділив їм достатньої кількості землі, Василь Григорович дав розпорядження роздати їм додаткові наділи, а сам розпочав реорганізацію господарства і керування вгіддями, які залишились за ним. З успіхом використовувались агрономічні знання, надбані ним під час навчання у Москві, завдяки чому підвищувалась урожайність полів.
Василь Григорович, щоб мати під рукою більше однодумців і класних спеціалістів, запрошував з інших повітів чи навіть з інших губерній, коли бачив, що людина варта того. Він поступово згуртував навколо себе команду з толкових інженерів, архітекторів, будівельників, агрономів. За виконанням прийнятих рішень і поставлених завдань був найсуворіший контроль.
У повіті розпочалось широкомасштабне будівництво шкіл, лікарень, містків, доріг, кінно-поштових станцій, дільниць поштово-телеграфного зв'язку, ветеринарних та агрономічних пунктів. Місто почало забудовуватись особняками купців, з'явились перші артезіанські колодязі. Збудовано Народний Будинок, де ставились любительські вистави, часто за п'єсами Кропивницького. Неодноразово бував тут і сам Кропивницький. В Народнім Будинку діяла бібліотека. В місті силами купців було відкрито 2 кінотеатри.
В 1912 році за проектом архітектора Харланова збудовано історико-археологічний музей, приміщення Земської Управи. Здібності і енергійність Г.І.Харламова дуже цінував Василь Григорович.
Появилась велика кількість магазинів, цирулень, невеличких і крупних майстерень по виготовленню різноманітних предметів широкого користування. В центрі міста було встановлено гасові вуличні ліхтарі.
Збільшились асигнування на утримування шкіл, розпочалось будівництво нових. В повіті “за колокольцовських часів” було збудовано більше ста шкіл, гімназій, реальних училищ. Будівництво здійснювалось лише за рахунок бюджету повіту.
”Школи, побудовані за участю Колокольцова, відзначались гарним плануванням, мали світлі просторні класи, великі зали із сценою і усіма іншими необхідними приміщеннями. У школах була достатня кількість підручників, наглядних посібників, бібліотечні фонди були багаті,” - згадував Л.К.Шип, викладач педучилища м. Вовчанська.
З метою поліпшення справи відносно педагогічних кадрів в місті Вовчанську було відкрито вчительську семінарію. За 14 років її закінчило 193 чоловіки, в тому числі 56 дітей селян.
В.Г.Колокольцов, аби добути кошти на той чи інший проект, звертався за допомогою до Міжнародного Червоного Хреста, часто на базарній площі міста проводив безпрограшні лотереї, - прибуток йшов на розвиток повіту. Іноді вкладав у нагальну справу особисті кошти.
В Верхній Писарівці було створено літній будинок відпочинку для вчителів земських шкіл повіту.
Згідно даних статистичного довідника Харківської губернії на 1910 рік в повіті налічувалось 153 земські школи, 14 сільських бібліотек, 13 фельдшерських і 15 лікарських пунктів. ДІЯЛЬНІСТЬ В.Г.КОЛОКОЛЬЦОВА В СПОГАДАХ СУЧАСНИКІВ
(Матеріали запозичені з нотаток краєзнавця О.В.Дудко, записаних у 1967 році зі слів старожилів Вовчанська. Ці матеріали зберігаються у Вовчанському краєзнавчому музеї)
1. Згадує Леонтій Кирилович Шип (1885-1965) - один з найстаріших вчителів міста Вовчанська, закінчив Вовчанську вчительську семінарію в 1904 році, вчителював в селах Вовчанського повіту на початку XХ століття, в радянські часи був інспектором-методистом районо, викладав педагогіку в Вовчанськім педучилищі. Особисто знав В.Г.Колокольцова.
“В.Г.Колокольцов - председатель Волчанской Земской управы, очень деятельный человек, энергичный работник, пользовался в уезде непререкаемым авторитетом. Проявлял очень большую заботу о народном просвещении в Волчанском уезде, о сельских школах и об учительстве. Он лично возглавлял строительство новых школьных зданий земских школ. Часто бывал на стройках, проявлял большую осведомленность в вопросах строительства и педагогических требований к школьным зданиям. Был прекрасным хозяином - требовательным, экономным и культурным. Земская управа была внимательна к нуждам сельских учителей - обеспечивала приличными квартирами, отоплением, керосином, транспортом. В имении В.Г.Колокольцова, селе Верхняя Писаревка, был создан летний дом отдыха для учителей земских школ уезда, где учителям, наряду с бесплатным отдыхом, предоставлялась возможность повышать свое педагогическое мастерство. Приглашались лекторы, методисты, проводились педагогические семинары.
Несмотря на свое высокое положение землевладельца и председателя Земской Управы, В.Г.Колокольцов был прост и скромен в быту и обращении с учителями и служащими.
Говорили, что в своем имении он принимает и укрывает от преследования полиции «политических», преимущественно студентов, учителей и др.
В.Г.Колокольцов был известен в кругах интеллигенции Волчанска своими либеральными взглядами и кипучей деятельностью на пользу просвещения и прогресса.»
2. Згадує Олександр Феофанович Шелеспанов (1882-1965) - землеупорядник, земський діяч, який працював в команді В.Г.Колокольцова, автор «Географического описания Волчанского уезда», виданого у 1911 році. Після революції працював в Вовчанськім райвиконкомі на своїй посаді до виходу на пенсію в 1948 році:
“В.Г.Колокольцов был очень авторитетным руководителем Волчанского Земства на протяжении нескольких десятилетий. В штат Земской Управы подбирал работников по высоким деловым качествам, требовал честного выполнения обязанностей, поощрял в работе, ценил людей.
В имении В.Г.Колокольцова, Верхней Писаровке, всегда было очень людно. Там гостили и подолгу проживали разные лица. Душой дома Колокольцова была жена Василия Григорьевича - Анна Александровна, простая женщина из крестьянок, очень умная, сердечная, радушная хозяйка. Когда В.Г.Колокольцов взял развод с Анной Александровной и сочетался браком с дворянкой, начальницей Волчанской гимназии Александрой Васильевной Савич, то имение и дом в Писаревке оставил первой жене. В.Г.Колокольцов продолжал часто бывать у Анны Александровны и всегда советовался с ней во многих хозяйственных и других вопросах, как с лучшим своим другом. Развод и вторая женитьба Колокольцова вызваны были какими-то политическими и деловыми соображениями, ибо он сохранил привязанность и большое уважение к своей первой жене - матери своего сына Николая. Его, инженера по образованию, В.Г.Колокольцов также привлек к работе в Земстве.
Земская деятельность В.Г.Колокольцова была обширна и плодотворна. Он был неутомим в работе. Почти ежедневно совершал разъезды по уезду, невзирая ни на какую погоду.»
3. Згадує Явдоха Ілінішна Помазуновська ( Лукашова - за чоловіком) - (1889-1968) - вчителька початкової школи, закінчила Вовчанську прогімназію, здала екстерном за повний курс гімназії, працювала в Вовчанськім повіті з 1908 по 1917 рр., була депутатом Вовчанської Ради робітничих і солдатських депутатів, пізніше - депутатом Місцевих Рад:
“В.Г.Колокольцов очень интересовался работой земских школ, часто наезжал в школы, заботился о создании необходимых условий для занятий и быта учителей. Всех учителей уезда знал лично. Отношение к учителям имел уважительное.
Запомнился мне такой эпизод. Кажется, в 1910 или 1911 году на рождественских каникулах я ездила в Харьков. Работала тогда в Бурлуке. Пришлось мне задержаться на день. И я ехала в Бурлук уже в день школьных занятий. Это было с моей стороны нарушением. В школе я была полной хозяйкой - работала одна. Но встреча с В.Г.Колокольцовым в Белгороде на пероне станции железной дороги грозила мне неприятностью. Увидев издали его крупную фигуру, я смутилась. Однако Василий Григорьевич, увидев меня, поздоровался, как ни вчем не бывало, но, проходя, негромко сказал: - Имейте ввиду, я Вас здесь не видел».
4. Згадує Оксана Тихонівна Самойленко, 1889 р. н., народилась в селі Миколаївка-Трубецька (нині - с. Жовтневе) в селянській сім'ї. Працювала медсестрою:
“В.Г.Колокольцов был настоящий хозяин в уезде, очень часто приезжал в сельские школы и больницы, следил за порядком, взыскивал с нерадивых. Его побаивались. Помню такой эпизод. Я служила медицинской сестрою в Петропавловской сельской больнице Волчанского уезда. Была еще совсем молоденькая, малоопытная. Как-то зимой была я дежурная по больнице. Дом больничный был небольшой, несколько палат, коридор, сени. Дверь со двора в сени плохо прикрывалась и оттуда шел холод. Вижу, подъезжают к больнице сани, выходит В.Г. Колокольцов. Я, понятно, сильно взволновалась. Зашел он в здание больницы. Побеседовал со мной хорошо, посмотрел палаты, как содержатся больные, похвалил за уход. А потом, как стал выходить, спрашивает меня самым строгим тоном: «А почему это у вас из дверей дует?». Я растерялась, говорю: «Дверь плохо прикрывается»… Василий Григорьевич нахмурился и говорит: «А кто же об этом должен заботится? Для чего вы тут находитесь?» Я что-то объясняю, что, мол, мы, женщины, не можем ничего сделать. Тогда он приказал мне: “Так вот, голубушка, ты дежурная, ты за все сегодня отвечаешь. Иди в волость и скажи, чтобы немедленно прислали плотника исправить дверь. А я на обратном пути, к вечеру, заеду и проверю.» В волости перепугались, плотника прислали и дверь наладили. Василий Григорьевич действительно заехал и проверил.»
5. Розповідь колишнього столяра колгоспу ім. Куйбишева, - прізвище не пам'ятаю. Чула цю розповідь, коли працювала на виборчій дільниці в школі ім.Чкалова в 1954 році (примітка О.В.Дудки):
“Помню, как эту школу мы строили, еще в 1912 году, при Колокольцове. Вот хозяин был, так хозяин. Все понимал до последнего гвоздика. Вот он приезжает, а мы полы в классах стелем. Посмотрел он, проверил, указал, где исправить, а потом давай ругать нашего десятника, что не в срок работу выполняем, - должны были кончить с полами, а у нас два класса не сделаны. Десятник клянется и божится, что к завтрему сделаем. Колокольцов обещал завтра приехать, и предупредил, чтобы все сделано было в аккурат - как полагается. Стал нас десятник гнать в шею. Ни за чем уже не смотрит, лишь бы к завтрему успеть. Тяп-ляп - сделано. Приезжает назавтра Колокольцов. Посмотрел - есть полы. Спрашивает: «А стружка где?» А мы стружку и обрезки все под полом оставили, - спешили. Десятник туда-сюда… «Прибрали», - говорит. А Колокольцов командует: “Ану сорви половицу”. Сорвали, а там стружка, мусор. Все полы заставил перестилать. Настоящий был хозяин...” РОЗПОВІДІ, ПОЧУТІ ВІД РІЗНИХ ОСІБ
БІЛЬШ МОЛОДШОГО ПОКОЛІННЯ - ВОНИ ПЕРЕДАВАЛИ ТЕ, ЩО ЧУЛИ В СВОЇХ СІМ'ЯХ ВІД СТАРШИХ.
«Рассказывают, что Колокольцов был большой ругатель, но сердце имел доброе. В Писаревке работал один телеграфист. Жил очень бедно. Семья большая, одна комнатенка, теснота. Вот однажды, после бессонной ночи (болел ребенок, кричал всю ночь) пошел телеграфист на дежурство, принимал телеграмму и что-то в ней перепутал. Вызвал его Колокольцов и ругательски ругал, угрожал прогнать за нерадивость. Бедняга телеграфист расплакался. Через час вызывает его Василий Григорьевич и спрашивает, как он живет, какая семья, сколько получает и т.д. Тот рассказал. Колокольцов немедленно распорядился, чтобы телеграфисту выписали строительный материал на постройку дома, оказал ему денежную помощь, а впоследствии выхлопотал ему прибавку жалования.»
«Рассказывали плотники, строившие мост по дороге на Харьков. Спали они в лесочке, неподалеку от места работы. Слышат: «Пора, господа, подниматься, приниматься за работу», - разбудил их Колокольцов. Оказывается, он подъехал ночью и спал вместе с ними под копной.»
«Рассказывал техник-строитель (примерно 1907-08 г.р.), который в 1915-16 гг бегал мальчишкой в школу. Когда мальчик шел в школу по очень грязной дороге, с трудом вытаскивая ноги, мимо проезжал в фаэтоне В.Г.Колокольцов. Он приказал кучеру остановится и посадить мальчика. Подвез его к школе. Рассказывали, такие случаи бывали нередки, Колокольцов часто подвозил школьников или женщин-пешеходов. (Всем известно, как много стараний прилагал В.Г.Колокольцов к улучшению дорог в Волчанском уезде. Земская управа проводила работу по улучшению грунтовых работ в Волчанском уезде, прокладке шоссе и строительству дорожных мостиков» ОСОБИСТЕ ЖИТТЯ
ВАСИЛЯ ГРИГОРОВИЧА КОЛОКОЛЬЦОВА В СПОГАДАХ БЛИЗЬКИХ ЛЮДЕЙ.
1.Спогади Олени Петрівни Бітус (1883-1975), (дочки управителя маєтку В.Г.Колокольцова), жінки, яка належала до того порівняно невеликого в масштабах Росії числа передових, високоосвідчених жінок, які закінчили Вищі жіночі Бестужевські курси і присвятили себе праці на благо прогресу Вітчизни. Бестужевські курси прирівнювались до університету. Олена Петрівна працювала економістом, була в близьких стосунках з родиною Колокольцова. Будучи пенсіонеркою, мешкала в місті Вовчанську по вул.Шевченка,21 - в будинку свого брата В.П. Бітуса. Записано зі слів Льолюшки, як її називали близькі та друзі, в 1966 році краєзнавцем Ганною Василівною Дудко:
«Наша семья познакомилась с известным земским деятелем Василием Григорьевичем Колокольцовым через брата моего Василия Петровича Битус, которого В.Г.Колокольцов привлек к работе в Волчанской Земской Управе в качестве агронома.
Брат мой В.П.Битус был страстным любителем природы. Мать рассказывала, что еще в детстве маленький Вася смело вступал в борьбу с мальчишками, разорителями птичьих гнезд, вдумчиво наблюдал жизнь птиц, выращивал экзотические растения, собирал гербарии… Любовь к природе определила и профессию брата: он поступил в Дергачевское сельскохозяйственное училище, где сразу обратил на себя внимание преподавателей своими обширными знаниями из всех областей жизни природы. Колокольцов в это училище дал заявку на классного специалиста, и поэтому, когда брат заканчивал училище, директор отрекомендовал его, как лучшего выпускника приехавшему от Волчанской Земской Управы В.Г. Колокольцову. Брату тогда было 19 лет. Поговорив с ним, В.Г. Колокольцов пригласил его на должность земского агронома. Сам Василий Григорьевич был тогда тоже молод, в год окончания братом училища ему было 22 года, он закончил тогда Петровско-Разумовскую сельскохозяйственную Академию в Москве и начинал свою работу в Волчанской Земской Управе. С братом они крепко подружились на почве общего увлечения агрономическим делом и особенно лесонасаждениями, которые вскоре они развернули в Волчанском уезде. В начале 90-х годов XIX в. в Волчанском уезде началось знаменитое облесение песков, насаждение сосны. Эта важная и прогрессивная деятельность Волчанского Земства, развернутая по инициативе В.Г. Колокольцова, не пользовалась поддержкой большинства консервативного дворянства и купечества. Они насмехались над молодыми агрономами, предрекали провал всего начинания и сокрушались о больших расходах земства на лесонасаждения. Однако, сейчас, через 70 лет мы видим прекрасные сосновые боры на пустынных ранее песках вдоль рек Донца и Волчьей. Лесонасаждения успешно продолжаются уже в наше, советское время. Мне приятно, что в этом полезном деле есть большая доля участия моего брата агронома В.П. Битус.
По приглашению В.Г. Колокольцова наш отец Петр Васильевич Битус перешел на службу управляющим имения Пассековка (сейчас Петровское) в 8-ми км. от Верхней Писаровки, где было главное имение В.Г. Колокольцова. Мать В.Г. Колокольцова была первым браком замужем за Леонидом Пассеком, и имение Пассековка принадлежало сводному брату В.Г. Колокольцова, человеку душевнобольному. Поэтому опекуном имения был назначен В.Г. Колокольцов. Ему самому, кроме Писаровки, принадлежали Ильмень, Романовка и др., всего 5 имений. Но перед революцией 1917 года из обширных земельных владений В.Г. Колокольцова осталось лишь 350 дес. и усадьба в Писаровке, так называемый «Терем». Причиной утраты большей части земельных владений Колокольцова была его широкая общественная деятельность в Волчанском земстве, Председателем которого В.Г. Колокольцов был избран в конце 90-х годов и оставался (с перерывами?) до самой революции. Дело в том, что развернутая Колокольцовым при поддержке прогрессивной интеллигенции просветительная деятельность и благоустройство уезда - постройка мостов, дорог, конно-почтовых станций, участков почтово-телеграфной связи, строительство земских школ, больниц, - не всегда имели поддержку со стороны земского собрания, многие помещики и купцы считали это лишним. Бывали случаи, когда, не взирая на большой авторитет Колокольцова, предложения о выделении необходимых средств на какую-то программу проваливались при голосовании. Тогда властный и самолюбивый Колокольцов вкладывал свои личные средства, для чего поручал своим управляющим продавать землю. Я помню разговоры Василия Григорьевича на эти темы с моим отцом.
Наша семья поселилась с конца 80-х годов прошлого века в Пассековке, где мы занимали флигель во дворе. Этот довольно обширный старинный, крытый соломой дом известен был тем, что в средине прошлого (XIX) века в нем побывал А.И.Герцен с женой. К сожалению, в 1905 году, когда было сожжено имение Пассек, флигель этот погиб.
С семьей Колокольцовых наша семья была близка, несмотря на разницу имущественного и общественного положения. В.Г. Колокольцов, еще будучи студентом, женился на крестьянке, а позже на ее сестре Мавре женился мой брат Василий Петрович. Жена Колокольцова Анна Александровна Харьковщенко уже после отъезда мужа и сына за границу в 1919 году, жила в нашей семье и умерла в Волчанске в глубокой старости, не пожелавши выехать вслед за Колокольцовым.
Мне, моим братьям и сестрам часто приходилось в юности бывать в имении Колокольцова в Писаревке. Помню, что в «Тереме» царила совсем простая гостеприимная атмосфера, не было никакой чопорности, аристократизма. Летом бывало много приезжих, по большей части это были студенты, учителя, земские служащие. Они находили радушный прием у Анны Александровны. Со стола не сходил огромный самовар. На втором этаже был «лесной кабинет» В.Г.Колокольцова, и там, по странной прихоти хозяина, еще в то время не старого человека, стоял массовный гроб. Правда, гроб был заполнен разными старыми вещами, а иной раз мог служить временной «кроватью» какому-либо запоздавшему гостю. О таком полуанекдотическом случае рассказывали в «Тереме». Сам В.Г. Колокольцов часто не бывал дома, он разъезжал по уезду, был занят в земской управе, выезжал по делам земства. Молодежь нашей семьи была в дружбе с сыном Колокольцова Николаем. Он был моложе меня на три года, и я помню его маленьким мальчиком. Чтобы иметь в Земстве больше единомышленников, Колокольцов подарил моему брату Василию Петровичу хутор близ Верхней Писаровки - 25 десятин земли, для того, чтобы брат мог иметь необходимый ценз для избрания его в земские гласные. Так же поступил В.Г. Колокольцов относительно некоторых других земских служащих.
В.Г.Колокольцов часто бывал в нашей семье Битусов и относился по-родственному, тем более, что приходился свояком брату Василию Петровичу. Мне лично Василий Григорьевич очень помог в получении образования и дальнейшей работы. Когда я закончила гимназию в Харькове, Василий Григорьевич поздравил меня и сразу же предложил место учительницы в Волчанском уезде. Но я не хотела быть учительницей. Тогда В. Г. в виде подарка - выпускнице гимназии - внес за меня плату на земские курсы статистов, работающие в Харькове, которые я и закончила. Позже я поехала в Петербург, где училась на Бестужевских курсах.
В связи с тем, что я училась в Петербурге, а потом работала не в Волчанске, я не знаю многих фактов из жизни и деятельности Колокольцова в период перед революцией и ничего не могу сказать об обстоятельствах его отъезда из Волчанска. Впоследствии, когда мы жили в Волчанске, в 20-х - 30-х годах, мой брат и его жена получали письма от В.Г. Колокольцова, его сына и невестки из Югославии, позже - из Франции. Отсюда я знаю об обстоятельствах смерти Колокольцова. Он с семьей сына поселился во Франции, близ Парижа. Сын получил место инженера. Василий Григорьевич, после нескольких лет службы в каком-то промышленном управлении, получил небольшую пенсию. Много внимания уделял Колокольцов в последние годы своей жизни воспитанию внука. В 1934 году брат мой получил от Колокольцова письмо, в котором высказаны были довольно безрадостные мысли о ненужности его существования. Вскоре жена Николая Колокольцова сообщила, что Василий Григорьевич покончил с собой, отравившись газом, на 67-м году жизни. Похоронен близ Парижа.
В памяти близких и современников он остался человеком большой воли, энергии, организаторских талантов, направленных к процветанию родного края”.
2. Згадує племінниця Галини (Ганни) Колокольцової - дружини Василя Григоровича, - Ребрун Антоніна Павлівна, жителька міста Вовчанська, дев'яностовосьмирічна жінка, яка донесла до нас живі свідчення про людину, яку зараз називають гордістю Вовчанського району (в тексті збережено слобожанський діалект):
"Шо я помню про Колокольцова ? Та кой-шо помню. Розкажу, шо я знала, шо мама розказували...
Коли ще жива була Василя Григоровича мама, він часто приїзжав в гості в Писарівку з Петербургу та Москви, де вчився. Один раз приїхав і захворав, зробився якийсь несамовитий. Мати - до врачів. А врачі сказали, що йому пора жити з жінкою - і вся болезнь пройде. Мати найшла серед своїх крестьян харошу молодицю, Галю Харьковщенко. Взяла її в горнічні. Чоловік? А що чоловік міг зробити? "Ваша воля, Ваше Благородіє", - оце і всьо. Взяли її з дитиною, дєвочку не обіжали. Стала Галя горнічною... Виздоровів "Колоколе?ц" (так його звали всі окружающі), поїхав кончати учобу. Через якесь врем'я приїхав навсігда в Писарівку. Казали, шо із-за Галі не захотів дальше вчитись, - так скучав за нею, полюбив її. Приїхав, і матері: "Я женюсь на Гальці", а мати - не розриша,: "на крєстьянкє ти нє женішся!" - "Женюсь!"
Поїхав до Галіного чоловіка, потребував од нього розвод, - за це дав йому 2 бика, коня, сіялку, віялку і скількись землі… "Дєвочку удочерю!" Шо оставалось робити чоловікові?.. Та він і довольний був за такі подарки, в скорості оженився на другій.
А Колокольцов став жити з Галею, вона завагітніла, родила йому Ніколая, синочка. В одну з ночей повінчались вони в своїй церквушці, хоч мати і була протии. Стала Галя законною супругою Василя Григоровича. Він навіз спеціальних вчителів для Галі, шоб вона стала образованою. Вона навчилась по-французькі балакати (позже часто їздила в Францію), грати на піаніно, малювати, читати та писати, даже спіціальні вчителя вчили її співати та танцювати."
3. Згадує онук управителя маєтком Колокольцова В.Г. Бітус Михайло Павлович:
"Василий Григорьевич Колокольцов, у которого служил мой дедушка Петр Васильевич Битус управляющим, был большой души человеком, энергичным, влюбленным в свой край, Волчанский уезд: и строил, и благоустраивал его как мог. Он первый создал в уезде телефонную связь, построил по всему уезду много школ, больниц, сельхозучилище, музей (какой был музей!), электростанцию, аптеки, и т.д... Он был передовым человеком того времени, демократичным, человеколюбивым, честным. Мои дяди и тети (а их было 10 душ!) говорили о нем, как о родном и близком человеке. Коля (его сын) был с ними на равных. Василий Петрович стал агрономом - вел все работы по посадке боровых массивов вокруг г. Волчанска. Сергей Петрович - землеустроитель, тоже работал в Волчанском уезде. Павел Петрович стал учителем, преподавал архитектуру, черчение, рисование, сам был хорошим художником. Все стали образованными людьми. Мой дедушка Петр Васильевич Битус был Личный Почетный гражданин гор. Харькова, - даром такое присвоят вряд ли!..
Женой (первой) у Колокольцова была бывшая крестьянка, красавица Галина Александровна. Благодетельница всеобщая, многих спасала от беды: и красных, и белых в то страшное революционное время. Была даже на связи с партизанами в ту войну."
4.Згадує Ребрун Антоніна Павлівна, жителька м. Вовчанська, племінниця першої дружини Василя Григоровича. (В інтерв'ю збережено слобожанський діалект):
"Жену “Колокольця” звали Галя, хоч настояще її ім'я - Ганна, вона занімалась політікой: принімала революціонеров, помогала прятать прокламації. На чірдаку їхнього дома спєціально построїли ложні димові труби (вроді димохода), і в цих трубах ховали літературу, шо привозили революціонери з Москви та Петербургу. Поліція підозрювала, но ні разу нічого не найшли.
Коли підріс Коля (син), вони послали його вчитись в Петербург. Женився на тутешній, фельдшериці. Родила вона йому Юру (внука для Галі та "Колокольця”). Ніколай поїхав ще вчитися в Петербург. Довго не приїзжав. Визвали його. Приїхав. Каже, шо жити з фельдшерицею не буде, - найшов в столиці собі балерину. Розвівся і поїхав, а жена осталась сама ростити Юру.
Колокольцови (Галя та Василь Григорович) предлагали їй жити у них з онуком. Та вона не захотіла, а поїхала у Францію, до своєї тьотки, вмісті з Юрою. Устроїлась до однієї владєліци фабрики парфумерної... "Кис-Кис" її було звати - фабрику. Галя частенько туди, у Францію їздила, онука провідувала.
Василь Григорович був Головою Земської Управи, - вибрали його. Через три года - перевибори. Він і не пройшов, ісключили із-за того, що був жонатий на крестянці. Із-за тієї женітьби всі його друззя, дворяни та поміщики, були настроєні проти нього. Галю не признавали, хоч і була вона луччя любої "настоящої" помєщіці: на піаніно грала, по-французькі балакала, за границю їздила. А красавиця була! Одівалась вона як бариня: в дорогі красиві плаття, виписані з-за границі. Яка тільки красива була: королева - і всьо! Вона устраювала жизнь своїм рідним і двоюрідним сестрам, повивчала їх, повидавала удачно заміж...
...Так от, як не вибрали "Колокольця" головою, він дуже переживав, в уєзді все робилось не так, як він планірував, як він хотів. Но через три года - опять вибори. Він взяв і расторг брак з Галею, а женився на помєщіці, зав.гімназією. Вибрали його. Він так старався зробити уєзд передовим, стільки всього робив. А сімейна жизнь не ладилась, частенько їздив до Галі - вона його принімала. Та кроми Галі в нього було повно любовниць...
В Графському жили моя бабуся, Тунічка її звали, - мамина мама. Хароший дом, чистота, порядок… Занімалась вона травами, лічила людей. Так до неї часто-часто приїзжав Колокольцов, вона його купала в травах, знала, в який день нада готовити кипяток, настоювати трави. У неї був спіціально для Колокольцова шаплик, в якому він купався. Приїзжав отдихати туди, - Галя жила недалечко...
Та ось война, революція. Всіх помєщіков “червоні” розстрілювали. Колокольцов надумав тікати за границю, його власть уговарювала, казали, шо не дадуть в обіду... Не повірив, поїхав в Новоросійськ, взяв з собою одного офіцера з Графського (Таран його хвамілія), там вони сіли на пароплав, шоб їхати в Францію. Но в дорозі він захворав сипним тифом, викинули його в Греції, отправили в госпіталь. Виздоровів, переїхав в Болгарію (чи Югославію - точно не скажу). Там робив у одного пана лісничим не довго, года два. Потом переїхав в Германію, в Берлін. Пожив там тоже годів два, а потом позвала його в Францію невістка - перша жінка Ніколая, мати його внука, - вона там харашо була устроєна. Поїхав. А должності нема. Поробився трохи на автозаводі кладовщиком, жив у невістки. Не зміг він витерпіти таке уніженіє. Він же привик бути скрізь першим, уважаємим, главним руководітелем, бути на виду, великі діла робити... А тут - кладовщик.
Його невістка часто їздила зі своєю хазяйкою путєшествовать: в Америку чи ще далі, кругом світу. У неї (у владєліци “Кис-Кис”) був свій пароплав. Юра оставався з тьоткою та дєдушкою (Колокольцовим).
Один раз, коли не було нікого дома, Василь Григорович викупався, стіл накрив, одів парадний свій руський костюм, в якому він їздив по Волчанському уєзду, включив газ, і задохнувся. Ось і не стало "Колокольця”.
Жінку ж його, другу жінку, зав. Жіночої гімназії, кажуть, розстріляли все-таки. Осталась жива його дочечка от другого браку, виїхала тоже у Францію. А "Колокольчиха" Галя жила з нами в Графському. Не тронули її. Правда визивали в район, та обійшлось. Комісар, шо її визивав, попався знакомий, вона його колись виручила, як жила в Писарівці. Обійшлось. Ще й пенсію назначили. Послі - переїхала вона в Вовчу, в оцей дом, шо ми живемо зараз. (вул. Шевченка, 24). Купили ми його по совету Павла Петровича Бітуса, во время войни, ще тієї войни, в 14-му году - на всякий случай купили, може прийдеться кому доживати. Ось і прийшлось. І ми, і Бітуси, і Галя з дочкою - всі жили тут. Галя тут і вмерла, поховали її на городському кладовищі."
Дружина В.Г.Колокольцова від другого шлюбу, Олександра Василівна Савич, була дворянкою, начальницею Вовчанської жіночої гімназії, в якій вона запровадила безкоштовну освіту для дітей бідних сімей, безкоштовні сніданки і найпрогресивніші методи виховання і навчання. Олександра Василівна листувалася з відомими на той час людьми: Багалеєм, Кропивницьким, приятелювала з відомою на той час поетесою Тетяною Петрівною Єфименко, знала напам'ять майже всі її вірші. Особливо часто цитувала строфи зі збірки “Жадное серце”.
У 1917 році вона запросила до своєї гімназії відому на той час прогресивну діячку, першу у Росії жінку-професора, доктора історичних наук - Олександру Яківну Єфименко (матір своєї подруги-поетеси), пообіцявши улаштувати для неї необхідні умови для наукової і педагогічної діяльності. О.Я.Єфименко, користуючись запрошенням, приїхала з революційного Петрограду, сподіваючись, що , можливо, на Україні буде змога спокійно працювати. Але, як ми знаємо, у нашій місцевості теж було неспокійно: тут діяли банди Сахарова, Петлюри, Капинуса.
Оце й усі свідчення, зібрані нами про Василя Григоровича Колокольцова та близьких йому людей.
Останній штрих: коли був заключений мир з Німеччиною і Україна відокремилась від Росії, В.Г.Колокольцов став міністром землеробства спочатку при гетьмані Скоропадському, потім - при Генералі Денікіну. Після розгрому “білих” в лютому 1920 року емігрував через Новоросійськ на пароплаві “Константин” за кордон.
У 1934 году Василий Григорьевич, відчуваючи свою непотрібність, покінчив життя самогубством, отруївшись газом, на 67-му році життя. Похований поблизу Парижа.
|
