ЄФІМЕНКО ОЛЕКСАНДРА ЯКІВНА
(1848 - 1918)
Саме тут, поряд з селом Верхній Салтів, на протилежному березі Сіверського Донця, на хуторі Любочка, у 1918 році, грудні місяці, відбулися трагічні події, пов'язані з цією видатною жінкою.
Серед істориків другої половини ХІХ та початку ХХ століття видне місце посідає Олександра Яківна Єфіменко (Ставровська). Вона була видатним істориком, першою жінкою в Росії, що одержала вчений ступінь доктора історії. Її роботи набули широкої популярності. Цілий ряд її досліджень до цього часу не втратили своєї актуальності.
Науковий діапазон праць О.Я.Єфіменко охоплював історію, етнографію, економіку, право, статистику. Ми знаємо її як письменницю і публіцита. Але Олександра Яківна Єфіменко - у першу чергу - видатний історик нашої країни. Вона автор цілого ряду праць з історії України та Росії: «История украинского народа» (два выпуска), «Очерки истории Правобережной Украины», «Южно-русские братства», «Трудовое начало в обычном народном праве», «Малорусское дворянство и его судьбы», «Народный суд в Западной Руси», «Крестьянское землевладение на Севере”, “Артели Архангельской губернии”, “Учебник русской истории”, “Дворищнее землевладение в Южной Руси» і багато інших. Нею написано цілий ряд яскравих публіцистичних статей: “Архирейский подарок», «12 Глибока оригінальність робіт, широка ерудиція, методологічна вправність її розвідок, писаних, переважно, на підставі відкритих нею самою архівних матеріалів "Малороссийской Коллегии", майстерне вміння синтезувати матеріал - приводить до незвичайного на ті часи явища. В 40-річний ювілей її наукової діяльности, що відбувся 1910 р., заходами цілої низки видатних представників історичної науки, проф. Багалія, проф. Шатенова та інших, Харківський університет надає Єфіменко ступінь доктора історії HORISKAUSA. Такої події, як надання наукового ступеня - жінці, та ще й без вищої освіти, університетські устави не передбачали, а тому довелося постанову університету "Повергать на высочайшее усмотрение".
Крім штатної професури на Вищих Жіночих курсах, яку Єфіменко дістає того ж року, вона на той час є член численних наукових та громадських закладів, як "Императорского Российского Географического Общества", московського Психологічного, Харківського історико-філологічного, Київського юридичного, «Харьковского Общества Распространения грамотности”, "Общества Трудящихся Женщин", Петербургського "Общества им. Шевченка для вспомоществования уроженцам Южной России"… і багатьох інших.
В цей час О.Я. Єфіменко має вже виданими велику кількість розвідок, таких як “Історія Гайдамаччини”, нариси про Історію Правобічної України, про українські братства, про форми землеволодіння на Україні, більшість яких увійшла до збірника “Южная Русь"(виданих 1905 р.). Року 1906 виходить "История украинского народа" в двух частинах, писана на конкурс оголошений "Киевской Стариной", а пізніш "История Украины и ея народа".
Зазначені наукові праці Єфіменко, що з'ясовують, переважно, соціально-історичний процес, хоч, може, й не абсолютно можуть бути сприйняті сучасною історичною наукою, але в усякому разі є багатий і цінний матеріал для студій молодих дослідників.
Немало писала О.Я.Єфіменко популярних оповідань з української історії та Географії для дітей і народу, які свідчать про великий педагогічний талант автора. Окрему групу складають нариси про Котляревського, Сковороду, Шевченка, Гоголя. Трактує питання українського письменства Олександра Яківна в історичному освітленні, подаючі, наприклад, ціннї вказівки про історичні умови, що вплинули на характер художньої творчості Котляревського, про суть філософського думання Сковороди, тощо.
Не можна також обминути мовчки громадської діяльності Олександри Яківни, такої ж широкої, різноманітної хоч і пройнятої народницьким світоглядом. Найкипучіший час її припадає на харківський період, коли вона, поруч з найпоступовішими силами старого Харкова, брала участь в “Обществе распространения в народе грамотности", "Обществе трудящихся женщин",що ставили перед собою важке і складне завдання - просувати освіту в народну гущу. Тут, в цих організаціях, користувалась Олександра Яківна великим авторитетом як вчений, і великою любов'ю та пошаною, як людина.
Одна її присутність поширювала розумові обрії, давала натхнення в роботі, сприяла певному ідейному настановленню. Своїю м'якою поведінкою, дуже уважним ставленням, чемністю, Олександра Яківна створювала сприятливу для роботи обстановку.
Особливо багато енергії вклала вона в роботу заснованого в 1891 р. Видавничого Комітету "Общества Грамотности". З професорами Овсянік-Куліковським, Багалієм, Красновим, Шепелевичем, Олександра Яківна читала на користь комітету публічні, прекрасно побудовані, популярні лекції. Але найбільш уваги, найбільш праці поклала Олександра Яківна в Українській Комісії Видавничого Комітету, душею якої вона була поруч М.П. та А.Є. Косачів. Заходжувалась там коло видання популярних українських брошюр, коло “Історичних Дум”, зібраних для народу М.П. Косачем. Сама робила до них примітки. Клопоталася перед "Главным управлением по делам печати" про дозвіл видавати українською мовою книжки наукового характеру. Року 1905 розпочинає організацію видання дешевої газети для народу українською мовою. Гостро відчуває, коли всі заходи зустрічають "непереможні перепони".
Справа вишої жіночої освіти має в особі Олександри Яківни також свою велику прихильницю і оборонницю. Навіть тоді, коли 1907 року вона переїздить у Петербург, тримає найтісніший зв'язок з жінками Харкова, допомагаючи їм у всяких справах.
Під час революції, хронічно хворіючи на очі, Олександра Яківна Єфіменко залишає Петербург, повертається на Слобожанщину, продовжуючи й тут, на хуторі під Харковом, свою наукову й педагогічну роботу аж до самої смерти, коли її разом із дочкою, молодою поетесою, розстріляли бандити.”
Марія Недужа, 1929 рік. Професор Полікарп Марков - автор трилогії про Михайла Максимовича, присвятив О. Єфіменко дилогію «На крилах безсмертя», в якій змалював життєвий і творчий шлях видатного вченого і письменниці. Книжки схвалено рецензентами, набрано на комп'ютері. Автор сподівається, що знайдуться ті, хто вболіває за розвиток нашої культури і надасть фінансову підтримку в їх виданні. Ось уривок з цієї дилогії:
“29 жовтня (за ст. стилем) 1910 року в актовому залі Вищих жіночих Бестужевських курсів у Санкт-Петербурзі відбулися незвичайні збори з участю професорів навчальних закладів і слухачок, їх було присвячено 40-річній навчально-літературній діяльності та присвоєнню ступеня доктора історичних наук і звання професора О. Єфіменко (Ставровській). Зал, немов величезний небесний простір, був наелектризований незвичайною урочистістю, часто вибухав громом овацій та оплесків. І не випадково: вперше в історії духовної культури царської Росії і Європи жінці-вченій, яка не мала навіть вищої освіти, присвоювали такі високі титули. Олександрі Єфіменко доводилося часто підніматися й відповідати на привітання. Вона була в скромній сукні з чорного сукна, яку почала носити після смерті чоловіка П. Єфіменка - народника, прозваного «Царедавенко». Ініціатива йшла від професорів Санкт-Петербурзького і Харківського університетів. Проголошувалися захоплені промови. Блискучим був виступ професора С. Платонова: «У лавах чудових російських жінок ви посядете, звісно, одне з найпочесніших місць, а серед учених російських жінок вам, звичайно, належить першість... Природа обдарувала вас надзвичайною щедрістю: вона дала вам виняткову здібність до юридичного мислення, дар художньої уяви і чудовий стиль».
То в чому полягає життєвий і науковий подвиг Олександри Єфіменко? Вона автор більш як ста фундаментальних робіт, деякі з них увійшли до двотомника «Південна Русь» та зведеного видання «Дослідження народного життя», її праці з історії селянської громади, звичаєвого права, земельних відносин, про становище селянської жінки склали цілу епоху, стали настільними книжками для багатьох видатних вчених. А питання громадських відносин були використані К. Марксом у полеміці з народниками і революційними демократами. Але найбільша частина її спадщини - висвітлення найважливіших проблем історії України. З нею пов'язані також талановиті дитячі оповідання та нариси, в т. ч. присвячені Шевченку, Сковороді, народному побуту. О. Єфіменко - автор перших підручників з історії України для всіх основних учбових ступенів (усього було тринадцять видань, а останні - у 90-х роках). Слід погодитися з думкою більшості вчених того часу і наших сучасників, що ці підручники за майстерністю аналізу навіть дуже складних проблем, логікою, широтою охоплення подій, легкістю та унікальною образністю мови і за стилем не мали й не мають рівних. Не випадково академік Д. Багалій, який завжди захоплювався її енциклопедичним даруванням, писав: «До цього слід додати її чудовий артистичний художній стиль...
Щодо цього О. Я. Єфіменко нагадує нам видатного художника-історика нашого часу В.А. Ключевського.
Понад 40 років, саме творчий етап життя, вона присвятила своїй другій батьківщині - Україні. Допізна світилося вікно в кімнаті дачного будиночку місцевого земського діяча Колокольцова на околиці хутора «Любочка» Харківської губернії, куди закинули її бурхливі події улітку 1917 року. Квапливо працювала над новими підручниками. «Хоч би як там було, українознавство сьогодні, - писала вона в журнал «Дошкільна освіта», - є невідкладна гостра потреба, справжній духовний голод українського життя». Писала про збереження багатовікової дружби двох братніх народів, прогрес національної самосвідомості, що має відбитися в розвиткові національної культури, освіти, літератури та мистецтва, пов'язаними з «інтересами народної маси, з демократичними засадами». Але багатьом планам не судилося здійснитися: у грудні 1918 року її разом з дочкою поетесою Тетяною по-звірячому вбили бандити.”
|
