Коммерция: Продам прибор нормализации артериального давления
Рекомендую отказаться от медикаментов! Продам прибор нормализации артериального давления.Уникальный прибор для тех кого беспокоит давление, обладает высокой терапевтической эффективностью и может быть использован в еще более широких масштабах в качестве нетравмирующего,не вызывающего каких-либо побочных осложнений немедикаментозного средства.Прибор номинировался на Нобелевскую премию в 2008г. тел. для справок: 050-779-14-42; 093-019-00-22 Читать далее...
— Наш Центр створено два роки тому в структурі обласного управління культури. Чому він з’явився? Річ у тім, що на Харківщині, як і повсюдно в Україні, багато пам’яток історії, культури, архітекту-ри, мистецтва, що зазнають руйну-вань. Узяти хоча б садибу Щербіні-них, що знаходиться в Бабаях. Ще з 70-х років там висить табличка: приміщення охороняється держа-вою. Нікому ніякого діла до цієї споруди на Харківщині немає. Зберігся не лише маєток, а й дерев’я-на комора ХVІІ століття… До речі, вона ще й сьогодні служить людям. Є таке ПСП «Червоний партизан», мною «улюблене»… — За що так палко ви його любите? — Деякі приміщення цієї садиби знаходяться на балансі цього господарства. Кілька років тому тодішній керівник цього господарства сказав: «Мені відома цінність цієї садиби… До мене приїздив мій товариш, академік медицини, й порадив: якщо приведеш її в порядок, то неодмінно отримаєш Героя України. Адже нічого подібного ні в Україні, ні в Росії немає…» У маєтку Щербініних не лише жив і працював Григорій Сковорода — справжній філософ на всю Європу ХVІІІ століття. Тут побували також Пушкін, Дельвіг, уся харківська еліта… І що ж? Минулого літа незаконно зруйнували унікальну піч, кахлі з якої перевезли до Музею кахлів… До речі, пристойний заклад, але навіщо ж такими методами діяти? Я виступив у пресі, мене підтримала громадськість. Карну справу порушили, але, на жаль, це нічим не закінчилося. — Чи часто так закінчуються подібні ситуації? Скажімо, істо- рики, археологи неодноразово били на сполох, що на Верх-ньосалтівському городищі буду-ють особняки. — Це пам’ятник національного значення. У складі комісії я побував на Верхньосалтівському городищі разом із археологом Володимиром Васильовичем Колодою з Хар-ківського педуніверситету. Ми пе-реконалися, що прямо на території пам’ятника історії й археології загальнонаціонального значення з червоної цегли будується особняк. — І що, ніхто тут не проводив попередніх досліджень? — Які можуть бути дослідження, коли це городище — пам’ятка національного значення. Однак усі знаки, що вказують на це, зірвані. Ми збираємося їх знову встановити. Але ж не в цьому річ. Важливе ставлення до охорони таких пам’яток на місцях. Ми знаходимося в Харкові. Уявіть площу області, котру потрібно якимось чином охороняти. Без громадськості, без розуміння керівництва на місцях цього зробити неможливо. А місцева влада у Вовчанському районі свого часу видала одному панові (у мене є копії документів) дозвіл на забудову. Та раптом з’ясовується, що потрібен дозвіл від істориків та археологів. Зрозуміло, що такого дозволу ніхто не дасть. Отож вони звертаються не до нас, а в місцевий музей, і його директор написав до- відку, що, мовляв, тут проводилися дослідження. Які дослідження? Там щоб усе дослідити, потрібно 20 років працювати в поті чола… Ми направили від-повідне звернення в обласну прокуратуру, міліцію. У кін- ці листопада отримали лис- та з Вовчанської районної прокуратури, що за цими фактами порушено кримі-нальну справу. Той громадя-нин приїздив до мене. Я запитав його, яка була необхідність лізти на це го- родище, будуватися, коли довкола повно землі, якою можна законно користуватися? — До речі, у цьому районі, пам’ятається, стояли три скіфсько-половецькі баби. Де вони тепер? — Пора відійти від шаблону й називати їх сіверянсько-половецькими, бо робилися вони з нашого, місцевого ка-меню, нашими майстрами, а не кочівниками. «Покажіть мені хоч один інструмент скульптора в половецьких похованнях — різець, шліфувальне приладдя?.. Отож баб створювало міс- цеве населення — наші предки. Безгосподарність, ха-латне ставлення до древніх кам’яних витворів в області призводять до викрадань. Про крадіжку в Краснокутському районі ваша газета писала. Дві скульптури, що знаходилися в прекрасному стані, були вивезені. Безперечно, це сталося серед білого дня, бо використовувався кран, автомобілі. І не знайдеш винного… Менше 300 кілограмів така скульптура не важить. Місцеві люди знають, хто, що і куди віз, але ідолів ставлять переважно на садибах і дачах людей, котрі мають гроші і владу. Щодо згаданих вовчанських ідолів, то сьогодні район нам подав свідчення, що вони не мають жодного. Мені розповідали, як щедрою рукою тодішньої влади одна скульптура була подарована в Російську Федерацію побратимам із Шебекіно. Інша, кажуть, «відвезена до Харкова». На зібранні директорів музеїв області я запитував їх прямо з трибуни: «Скажіть, де та скульптура з Вовчанська?» Мовчання. Отож можна вважати, що її теж поцупили. Це, на мою думку, суто комерційна оборудка. Третя баба комусь так мозолила очі, що її, за моєю інформацією, розбили й затрамбували у фундамент будинку. — Якось мені на очі трапилася публікація початку минулого століття, в якій стверджується, що тоді в області налічувалося сотні кам’яних баб. Багато з них стало підмурівком хат… — Таким забудовникам я кажу: ідол у фундаменті — не на щастя. Я перевіряв не-одноразово, як живеться лю-дям у таких будинках? Такий факт: Шевченківський район, назване вами село Богодарівка — вимираюче. До Семенівки, де школа, всього один хлопчик іде в перший клас. Щоб на такій землі та не жили люди — це незбагненно! Коли я виступав по телебаченню з цього питання, прийшло по-відомлення, що є скіфський ідол, який стоїть на кургані… Справді, на кургані бронзового віку стоїть кам’яна баба. Кажуть, стояла вона в парі. Можливо, й до сьогодні збереглися б древні витвори, якби їх не взялися рятувати. Приїхали самоскидом, повезли їх у район, бо була мода ставити ідолів у райцентрах. Почали вивантажувати, а там — голови відбиті. Піщаник — крихкий матеріал. Привезли назад. Сло-вом, з двох баб склали одну — низ жіночий, верх чоловічий. А за голову служить шматок бетону… А ті останки (це мені розповідала вчителька місцевої школи) водій забетонував у фундаменті хати. Усе спочатку було добре. Дружина з дитиною переїхали в хату… А потім той чоловік прибігає: мовляв, мені важко там жити — щоночі хтось плаче під підлогою… Це не поодинокі випадки. Щось у цьому є. Десятки випадків зафіксовано, що відбувається «щось». Вважаю, кристали піщаника — це природні зберігачі пам’яті, як комп’ютер. Якимось чином інформаційне поле ідолів впливає на людей. — Якщо скульптури викрада-ють, то це комусь, мабуть, пот-рібно. До речі, яка їхня ціна на чорному ринку? — Речі з коштовних металів можуть коштувати тисячі й десятки тисяч доларів. Вироби мистецтва з металу, каміння, кістки теж можуть коливатися від сотень до тисяч доларів… У доброму стані кам’яна ба-ба коштує 5—6 тисяч доларів. Але це в Україні. А от у виступі на телебачен- ні прозвучала фраза, що на російсько-му сайті вивішене оголошення: ку- пимо скіфсько-половецьку скульп-туру за 300 тисяч доларів. — Може, це розіграш? — Правда. Так званий Керно-сівський ідол, який знаходиться в Дніпропетровській області, коштує не менше. Хлопчаки знайшли його й подзвонили в музей: мовляв, лежить камінь у силосній ямі, розмальований… Від них, як у нас зазвичай робиться, відмахнулися. Тоді хлопці возом привезли його в село, звідки він потрапив до Дніпропетровського музею. Якось французи побачили скульптуру й зацікавилися витвором. Підписали договір, згідно з яким вони присла- ли спеціально обладнану машину. Ідола помістили в десять захисних оболонок. І кош-тувала транспортна опера-ція, тобто лише перевезення, 200 тисяч євро. А ми за-питуємо: скільки коштує кам’яна скульптура. Схожий ідол, знаю, стоїть у Полтаві та біля Музею природи нашого університету. — Як почувають ідоли в нашому місті? — Те, як вони обе-рігаються біля Музею природи університету, — сумно дивитися. Ідоли руйнуються також в Ізюмі. Колись уся ця ко- лекція стояла біля крає- знавчого музею, де її легше було охороняти. От на Барвінківщині шкільний учитель знайшов уні-кальну скульптуру в баг- нюці. Зібрав школярів, вони допомогли встано-вити її всередині школи. Вона цікава, зовсім не така, як інші. Вчора я розмовляв із директором Золочівського музею, за- питав, скільки в них скульптур. Відповідь: одна, та, що вкопана в райцентрі. А я даю інформацію: в селі Карасівка, неподалік від Золочева, стоять ще три. Не може бути?.. На жаль, нам не просто це з’ясувати, бо не маємо транспорту. Їжджу по об- ласті за власний рахунок. Часто за одну металеву гривню купую інформацію в хлопчаків. На Валківщи-ні вони показали мені рів, куди відвезли ідола. Знайти то я його знайшов, а як же охороняти? Зверніть увагу на експози- цію історичного музею. Країна змінилася. А експозиція сформована за старим радянським принципом. У нас відданий цілий зал під п’ятирічки, паровози. Так, це потрібно. Але ж кам’яні скульптури у дво- рі руйнуються. — А може, в нас цих баб навалом, і не треба їх берегти? — За тими даними, що дійшли до Центру, — в області їх залишило-ся (якщо не рахувати колекцію Музею природи) 19 штук. У 1974 ро-ці було 99. Археолог, яка займала- ся половецькими кам’яними ви- творами, сказала тоді, що років через тридцять у нас їх не залишиться. Ці тридцять років минули. Всі від ідолів відхрещуються. Після розкопок у Старому Мерчику, які ми збираємося проводити, не засипатимемо території, що б ми не знайшли. На мою думку, з сучасно-го матеріалу потрібно зробити павільйон. Як храм Чингісхана в Монголії, накрити. Звезти туди скульптури й поставити. Люди будуть їхати не тільки до розкопаного жертовного каменя, подібного до того, що лежить у Стоунхенджі, але й до скульптур. Ми їх продавати й руйнувати не маємо права. Бо це — наша Вітчиз-на, її багатюща історія.
