Ріка Мемель, в'ючись, спокійно несе свої мутні води. Круті береги її, помережеві вимоїнами і ярами, утворюють природні рубежі. За них і зачепився відступаючий противник.
Три рази кидалися в атаку гвардійці. Каламутні хвилі ріки обдавали холодом мокрі від поту тіла солдат. Але кожного разу, не досягнувши протилежного берега, зустрінуті шквальним кулеметним вогнем, поверталися гвардійці, відносячи на руках поранених товаришів.
—На тебе і на твоїх комсомольців остання надія, Саша! Не форсуємо ріки сьогодні, завтра буде пізно,—звернувся комбат Кислицин до комсорга Стрижакова.
—Дозвольте почати?
—Давай. Тільки бережи себе,—наказував комбат.
—Єсть берегти— Останніх слів Кислицина комсорг не почув, він уже був далеко. Через кілька хвилин артилерія відкрила вогонь і під прикриттям цього вогню Олександр Стрижаков з групою бійців кинувся в ріку. Сотні куль,
наче бичем, хльоскали по воді, піднімаючи міріади бризків. Олександр побачив, як поряд, змахнувши руками, крикнувши щось невиразне, упав боєць. Злобою на ворога закипіло серце комсорга. Він напружив усі
сили і пішов швидше, розсікаючи грудьми мутні хвилі. Попереду, у вимоїні, припавши до кулемета, лежав німець. Олександр з силою кинув "лимонку". Кулемет здригнув ще однією чергою і замовчав.
"Ура!" — пронеслось над рікою. Це бойові друзі комсорга поспішали на допомогу. В короткій, але жаркій сутичці група гвардійців знищила дві кулеметні точки і одкинула від берега противника.
—Тепер можна перекурити, — весело проговорив боєць Удальцов.
— Перекурити можна, а ось відпочивати не час, — зауважив комсорг. І ніби у відповідь на ці слова, з найближчого ліска, стріляючи на ходу, бігло до роти гітлерівців.
—Закріпитись в ячейках. Назад ні кроку! Стріляти по команді,—не поспішаючи, спокійно давав вказівки комсорг Стрижаков. Коли німці підійшли щільно, дружно заговорили автомати наших бійців. Шість контратак противника відбили гвардійці. Патрони кінчалися. Підкріплення через сильний артилерійсько - мінометний вогонь підходило повільно.
Комсорг знав, що не лише патронів, але й сил бійцям бракувало.
На сьому контратаку уже йшли добірні німецькі автоматники. Вони наближалися короткими перебіжками, а коли до наших окопів залишилось не більше 50 метрів, фріци з криком кинулись вперед. Короткий залп... !
— Немає патронів...—почув Стрижаков, і серце стислось від непосильної образи. Але був вихід. Його знав відважний комсорг.
— Вперед, друзі! Бий гадів!—крикнув він і ринувся назустріч ворогам.
Противники зійшлись у смертельній сутичці. На стороні німців була численна перевага, на стороні гвардійців—великий бойовий досвід, віддана хоробрість, російська догадливість, непохитна воля відстояти рубіж, а якщо загинути, то дорого віддати своє життя. Олександр метнув останню гранату. Німці шарахнулися від розриву. Використавши замішання, він з плеча вдарив по голові ближчого фріца, тут же вихопивши з рук його автомат. Поруч відважно бились бойові друзі. На щуплого, але в'юнкого Гончарова насідала група німців.
Олександр поспішив на виручку товариша. Але в той же момент скоріше інстинктивно відчув, ніж почув, він підбігаючого ворожого солдата. Олександр різонув з автомата по німцеві. Той випустив зброю і незграбно уткнувся головою в траву.
Але рано поспішив відійти відважний воїн, не добив він гадюки. Поранений гітлерівець, лежачи, вистрілив з автомата. Колючий біль пронизав груди комсорга. В очах попливли криваві кола. Руки повисли, випустивши автомат. Якась невідома сила хитнула, придержала ноги, поволокла туловище в бік. В роті появилася солонувато-нудна рідина... Олександр упав. В очах темною завісою стояв туман. Ясне небо повільно повзло до землі. Він ще почув шум людей, побачив солдатів свого батальйону, які бігли від ріки, і щось темне навалилось на груди, понесло кудись, в невідому далечінь... Увечері, порушуючи насторожену фронтову тишу, над рікою прогримів залп — останній салют гвардійців бойовому другу, комсомольському вожаку Олександру Стрижакову. Далеко від Прибалтики до рідного невеликого українського містечка Вовчанська. На високому березі ріки в неосяжному латвійському степу велично підіймається курган. Промені сонця світлими бліками грають на гранітній поверхні обеліска. Дівчата ближніх хуторів любовно прикрасили квітами могилу героя. В землі, навіки визволеній від ворога, покоїться тіло славного сина України, гвардійця з Вовчанська — Олександра Стрижакова. І прохожий, побачивши гранітний монумент, скидає шапку, схиляючись перед геройством і відданою хоробрістю славного воїна.
|
