Недалеко від Вовчанська, за сосновим вічно зеленим бором, біля донецьких планів, загубився невеликий хутір Приліпка.
Весною 1943 року тут розігралася битва. Німці любою ціною намагалися форсувати Дінець і оволодіти Вовчанськом. Горіли прибережні хутори. Димилися кістяки міських будинків. Телеграфні стовпи стояли одиноко, обплутані обривками сталевого дроту.
Снаряди й міни з зловіщим свистом рвали груди землі. Навколо гуркотіло і здавалось, що від того гуркоту й хаосу розривів змістилася з своєї осі земля, яка колихалася й здригалася.
Холодний східний вітер обпалював обличчя солдатів, пронизував до кісток, а смерть невідомою птицею кружляла над полем бою.
Але воїни сталінградці не помічали цього. Кожному з них був дорогий цей невеликий прибережний заболочений шматок землі. Це була рідна земля, густо полита потом, слізьми і кров'ю радянських людей, а позаду було наше радянське місто, тільки що визволене з німецької неволі.
— Не шкодуй вогню. Бий німчуру смертним боєм! - підбадьорював бойових друзів старшина Володимир Літвінов. Він з'являвся несподівано в найнебезпечніших місцях, особистим прикладом хоробрості захоплював бійців - Володимир умів у важкі години знаходити тепле, зігріваюче велике солдатське серце, слово; в багатьох боях приймав участь він, і смерть, здавалось, сама відступала перед його мужністю. Але бій під Вовчанськом був останнім боєм для Володимира Гавриловича. Над нашими бойовими порядками з'явилася повітряна армада вороіа. Повітря сповнилось металевим свистом. Зовсім поруч піднявся чорний стовп землі. Великий гарячий осколок вп'явся в спітнілу голову.
Володимир качнувся і... упав. Бойові друзі поспішили на допомогу, але було пізно.
Старшина був мертвий, і тільки обпечені порохом руки не хотіли підкоритися смерті, вони стискували зброю, що не встигла охолонути.
Після бою в скорботному мовчанні поховали на хуторі Сінельниковому (Жовтневої сільради) бойового товариша і здавалось, навіть, небо обплакувало тяжку втрату, ставши багряним від одблиску
пожарищ. Тоді поклялясь помститися ворогові, і клятви своєї додержали. Багато фронтових доріг було виходжено за останні два роки, але в серцях бійців завжди жив світлий образ Володимира Літвінова.
Але вже наприкінці війни товариші, які приїхали побачити могилу старшини, побачили її занедбаною.
Що вже й казати про наш час... Чи дбаємо ми про пам"ять героїв?
| 
