Меню сайта
Форма вхіда
Пошук
ТОП матеріалів
Найпопулярніші
Найкоментованіші
Найкращі
Найновіші
Рекомендуємо прочитати
Инфо, цифры, факты: Поиск
Коммерция: Продам прибор нормализации артериального давления
Рекомендую отказаться от медикаментов! Продам прибор нормализации артериального давления.Уникальный прибор для тех кого беспокоит давление, обладает высокой терапевтической эффективностью и может быть использован в еще более широких масштабах в качестве нетравмирующего,не вызывающего каких-либо побочных осложнений немедикаментозного средства.Прибор номинировался на Нобелевскую премию в 2008г.
тел. для справок: 050-779-14-42; 093-019-00-22 Читать далее...

Коммерция: Здоровье без врачей
ВОВЧ@НСЬК Вт, 18-06-2019, 11:13
Вітаю Вас Гость | RSS
Кто автор?  
 Публикации
Головна » Статті » История--ххх

Росіяни в національній політиці більшовиків в УСРР в 1920 – х роках
  Арзуманова Тетяна

Стаття присвячена розгляду питання національної політики більшовиків в УСРР в 1920 – х роках щодо етнічних росіян. Розглянуто процес виділення росіян в національну меншину та створення умов для розвитку їх мови та культури.
В Харківській губернії росіяни складали більше 30 % населення, отже розвиток російського населення значно впливав на громадсько – політичне життя регіону. Доведено, що згортання політики українізації на початку 1930-х років призвело до ліквідації питання про розвиток росіян в УРСР як національної меншини.

Питання виділення росіян в національну меншину і сприяння їх всебічному розвитку в українському соціумі стало одним із актуальних питань з часу проголошення незалежності України. Для сучасних етнополітиків, державотворців має стати в нагоді приклад вирішення проблеми з етнічними росіянами в УСРР в 20- х рр. ХХ ст., коли вперше після розпаду Російської імперії росіяни на українських землях втратили статус титульної нації, змінивши його на статус національної меншини. Метою даної роботи став аналіз складних і суперечливих процесів в національній політиці правлячої партії більшовиків в радянській Україні щодо росіян та російськомовних громадян республіки.
Національна політики більшовиків в Україні і розвиток національних меншин в 1920-х роках достатньо висвітлена тема в сучасній українській історіографії, однак в роботах істориків росіянам або зовсім не приділяється уваги (їх не відносять до числа національних меншин), або їх розглядають в загальному контексті національних відносин в УСРР [2, 12].
Першим кроком на шляху реалізації етнонаціональної політики більшовиків слід вважати законодавче закріплення рівноправ‟я громадян УСРР різних національностей. Згідно з Конституцією УСРР в радянській республіці представники різних національностей визнавалися рівними у правах, а суперечним основним законам республіки оголошувалося «яке б не було пригнічення національних меншостей або обмеження їх рівноправності» [4, с. 14].
Таким чином були ліквідовані підстави для ганебної національної дискримінації, яка мала місце за часів царату. Правляча партія розглядала національну політику неоднозначно: з одного боку метою більшовиків було об‟єднання світового пролетаріату, не зважаючи на національні відмінності, з іншого боку – з метою закріпити власні позиції в суспільстві лідери більшовицької партії демагогічно заявляли про право народів на самовизначення, а з 1923 року розпочали політику коренізації, що в Україні отримала назву українізації. Головною метою якої було схилити українців та представників інших національних меншин на бік радянської влади, заручитися їх підтримкою. Організація роботи з національними меншинами в УСРР проводилася Відділом національних меншин, який було утворено у квітні 1921 року з метою задоволення їх матеріальних, культурних та соціальних потреб, а з 1923 р. функції відділу перейшли до Центральної комісії у справах національних меншин при Президії ВУЦИКа. Діяльність цих органів була спрямована на роботу з найбільш численними національними меншинами в УСРР: єврейською, німецькою, польською, болгарською, молдавською, а з 1924 року (після утворення Молдовської АСРР) замість молдавської меншини – грецькою меншиною [10, с. 24].
Таким чином, в жодних документах І половини 1920-х років росіяни не згадуються як представники національної меншини, питання про визнання статусу росіян в УСРР не набуло своєї актуальності до моменту початку реалізації політики українізації.
 В середині 1920 -х років, в ході масової українізації, в українських землях відбувся корінний перелом в національній політиці: набуло актуальності питання про визнання росіян національною меншиною. Цей процес відбувався досить складно, бо традиційно росіян та українців в суспільстві або ототожнювали (наприклад, під час проведення Всеросійського перепису населення 1897 р. росіяни, українці, білоруси були об‟єднані в одну групу – «русские»), або вважали за досить споріднені етноси.
Лише з початком реалізації політики українізації назріла потреба вирішення проблеми захисту мовних і культурних інтересів росіян як  національної меншості. І головним напрямом в роботі з росіянами під час проведення українізації правляча партія визнала забезпечення їх національних прав як національної меншини.
Росіяни в 1920-х роках складали значну частину в українському суспільстві. В цілому згідно з результатами перепису населення в 1926 році в УСРР їх частка складала 9,2 % (тобто росіяни лідирували серед інших національних меншостей. За ними найбільш численними були євреї – 5,4 %; поляки – 1,6 %; німці – 1, 3 %; молдавани – 0, 9 %; греки – 0, 4 %; болгари – 0, 3 %; білоруси – 0, 26 %; інші народи – менше 0, 01 % ) [5, с. 4].
 Під час проведення перепису за респондентами зберігалося право відносити себе до будь-якої національності. Реєстратор повинен був заносити відповіді в анкету без жодних коментарів та перевірок. Лише за умови, що респондент не міг визначити власну національність, опитувач питав про національність матері, яка і записувалась як національність респондента. В інструкціях статистичному персоналу роз‟яснювалося, що на Україні треба особливо уважно ставитися до відповідей респондентів щодо їх національної самоідентифікації. Ці доповнення українського тексту інструкції порівняльно до загальносоюзного мали на меті максимальне відокремлення трьох національностей – росіян, білорусів, українців. Бо в Україні було дуже поширено вживати термін «руський» в значенні сукупності трьох національностей – українців, росіян (москалів, великоросів), білорусів. Наприклад, в матеріалах перепису 1897 року група «росіяни» ділилася на підгрупи: великороси, малороси, білоруси і протиставлялася іншим «неросійським» народам, що мешкали в імперії. В інструкції 1926 року значилося, що термін «руський» треба вживати лише в одному стислому його значенні, руський – росіянин: «Росіянин» (великорос) вважається за те саме, що і «руський» і в особистих картках записується «руський» [5, с. Х].
Згідно результатам перепису 1926 року в Слобідській Україні (межі якої частково співпадали з кордонами Харківської губернії) кількість росіян була більшою, ніж в цілому по території УСРР – близько 11 %. По округах росіяни були представлені так: 22, 6 % населення Харківської округи, 15, 8 % – Куп‟янської округи, 14, 9 % – Ізюмської, 5, 4 % – Сумської [5, с. 19 – 20]. Для порівняння: найбільш представлені росіяни на території УСРР були також в Луганській – 42, 8 %, Сталінській – 34, 3 %, Одеській – 23, 3 %, Мелітопольській – 25 % округах [Там само].
 В ряді районів Харківської округи росіяни складали понад 50 % населення: Олексіївський район – 87 %, Чугуївський район – 69, 7 %, Золочевський – 60, 3 %, Старо – Салтівський – 54, 3 %, в Липецький – 48, 5 %, Таранівський – 29, 9 %, Харківський – 18, 5 %, Велико – Колодезянський – 16, 1 %, Зміївський – 15, 5 %, Дергачівський – 10 %, мінімальна кількість росіян 5 % та 7, 8 % відповідно проживали в Печенізькому та Вовчанському районах відповідно. В Охтирській окрузі 52, 6 % росіян мешкало в Кариковському районі, 37, 3 % –  в Велико – Писаревському, 21,7 % – в Ново – Рябінівському, 9, 8 % – в Чупахівському, лише в Краснокутському районі кількість росіян не перевищувала 0, 8 %.
В Ізюмській окрузі найбільш росіянами був заселений Отрадівський район – 56, 4 % населення, 41, 5 % мешкало в Петрівському районі, 17, 7 % – в Шандриголівському, 9, 1 % – в Андріївському, 6, 2 % – в Савинському, тільки в Барвенківському районі за результатами обстеження наркомату внутрішніх справ в 1925 році росіяни були повністю відсутні. В Куп‟янській окрузі найбільш росіяни були представлені в Покровському районі – 48, 5 %, Велико - Бурлуцькому – 42, 4 %, Жовтневому – 36, 6 %, Ольшанському – 19 %. В Сумській окрузі процент росіян у порівнянні з іншими районами Слобожа нщини був незначним: Тростянецький район – 17 %, Славгородський – 15, 4 %, Юнаківський – 13, 7 %, Красно польський та Хотенський райони – 8, 4 % та 8, 3 % відповідно [8, с. 67 -68].
Що стосується міст, то тут росіяни мали значні показники, але не настільки великі, щоб стверджувати той факт, що росіяни в Україні в основній масі були міщанами. Традиційними жителями міст Слобожанщини були представники українського, російського та єврейського етносів.


Таблиця 1. Етнічний склад населення міст Слобожанщини в 1925 році. 

 [8, с. 119].
На відміну від перепису населення, що був здійснений в Російській імперії в 1897 році, коли народність респондентів визначалась лише з питання про рідну мову, перепис 1926 року вже відокремлював ці питання: окремо ставилось питання про національність, окремо – про рідну мову. Населенню пояснювали, що відповідь на запитання про мову може й не збігатися з відповіддю на запитання про національність. І незалежно від визначеної національності рідною мовою записувалась та мова, якою особа найкраще володіє або звичайно говорить [5, с. IX; 6, с. 23 – 24].
 Виразне відокремлення національності та мови, як ознак, що неповинні обов‟язково належати до тої самої етнічної маси, саме й мало на меті забезпечити можливість аналізу в визначеному напрямку: рідною мовою за переписом визнавалась та, якою людина краще володіла. В цілому по Україні 98, 2 % росіян вважали своєю рідною мовою мову російську, а от серед українців рідною мовою називали мову українську 94 %, серед українців – мешканців міст українська мова була визнана рідною 74 % [5, с. XVI].
Результати перепису показали, що російську мову вважали за рідну не лише росіяни, а й представники інших народів – євреї, німці, поляки, в меншій кількості – українці. В Харківській окрузі російську мову рідною визнавали 31 % населення (у містах – 52, 7 % населення, по селах – 19 %). В загалі по Україні цей показник був значно меншим: в цілому по Україні російська мова визнавалася рідною 15, 2 % населення, у місті – 44, 4 %, у селі – 8, 6 % [5, с. 20 ].
Найбільша кількість росіян та російськомовних харків‟ян була серед будівельників, друкарів та робітників промислових підприємств. Так, в 1926 р. серед будівельників Харкова українці становили 37 %, решта – були росіяни, в основному вихідці з Білгородщини та Орла, які прийшли на заробітки (значна їх частина так і залишалася в Харкові на постійне місце проживання). Тільки 21 % будівельників в анкетах вказували, що володіють українською мовою. Серед друкарів українці становили 42 %, а мовою володіли лише 13 %. На канатному заводі працювало 1787 етнічних українців та 537 росіян, а по мові росіянами себе визнавали 1430 осіб. На заводі "Серп і молот” серед 1446 робітників – українців лише 323 заявили, що володіють українською мовою. Етнічних росіян на заводі працювало 873 робітника, а рідною мовою російську визнавало 2254 працівника підприємства [3, с. 9].
З початком українізації етнічні росіяни та русифіковані українці почали відчувати певні труднощі, пов‟язані з поширенням використання української мови як офіційної. Більшовицька влада на Україні зіткнулась з піднесенням незадоволення етнічних росіян та російськомовних громадян та їх ворожим ставленням до здійснюваних заходів з українізації державного апарату, освіти, преси і т. п. Набуло актуальності питання про визначення статусу росіян як національної меншини та проведення заходів з захисту їх права на вільний розвиток мови та культури. Невизнання росіян національною меншиною, на думку М. Скрипника, слід було вважати шовінізмом: «Великодержавний шовінізм – російський чи український, чи який інше, але напевно якийсь є, що не визнає росіян на Україні за окрему національність, ... за національну меншість і гадає за можливе зарахувати росіян до українців або навпаки» [13, с. 25 – 26].
Більшовиками з метою попередження національної напруги в суспільстві поряд з практикою виділення національних районів німців, поляків, євреїв була організована робота по виділенню російських районів, в межах яких панувала мова більшості населення. Ще в 1925 р. замісником наркома внутрішніх справ УСРР Н. Черлюнчакевичем були виділені населенні пункти з домінуючою кількістю національних меншин, наведені списки поселень і російської національної меншини. Наприкінці 1925 р. почався процес утворення російських національних сільських та селищних рад [8]. В доповіді на І Всеукраїнській раді по роботі з національними меншинами (1927 р.) А. Буценко заявив: «Мы должны пойти по линии оформления и выделения русских административно – территориальных единиц: районов, сел, поселков …, районов в отдельных городах, русских районных советов в городах, где работают русские рабочие, где имеются русские рабочие кварталы … для того, чтобы можно было лучше обслужить, подойти вплотную к нуждам, интересам русского населения, русского пролетариата» [10, с. 44]. З початком процесу виділення районів компактного проживання осіб певної національності в окремі адміністративно – територіальні одиниці 284 російські сільради були утворені в ряді округ на сході та півдні УСРР: в Харківській окрузі – 64 сільради, в Глухівській – 34, в Луганській – 34, в Мелітопольській – 27, в Куп‟янській – 20, в Старобільській – 17 [15, с. 63 – 64].
В 1930 р. було утворено вже 450 російських сільрад (всього національних – 1121) [1, с. 47]. Крім роботи з виділення російських національних сільських рад в 1927 році були утворені й російські національні райони. Наприклад, в Харківській окрузі були створені 4 російські райони: Велико – Писаревський (95 % населення – росіяни), Олексіївський (91 % росіяни), Старовірський (97 % росіян), Чугуєвський (83, 1  [15, с. 64]. В російських національних районах органи виконавчої влади (райвиконкоми, сільради) використовували російську мову. Це мало сприяти піднесенню політичної активності населення, і перш за все сприяти їх участі у виборчих кампаніях до рад. Під час виборів до сільських рад в Харківській окрузі в 1926 році на виборах явка в місцях компактного проживання росіян складала, наприклад, в Старовірівському районі 49, 8 %, в Чугуївському районі – 46, 4 %. Після виділення цих районів в російські територіально – адміністративні одиниці явка виборців зросла і становила 54 % і 48,2 % відповідно [15, с. 64].
Задачами по роботі з російською нацменшиною були також: організація педагогічних вузів з російською мовою викладання, створення мережі судових камер, підготовка російськомовних судочинців для обслуговування росіян, друк російськомовної літератури [11, с. 18]. Оскільки клас пролетаріату, в основному представлений етнічними росіянами, був проголошений правлячою партією класом правлячим, тому для забезпечення його інтересів, а також у зв‟язку з тим, що російська мова була мовою загальносоюзного використання, російській мові надавалися певні переваги у порівнянні з мовами інших Істор ія Харківшини 210 національних меншин. Запроваджувалося обов‟язкове викладання російської мови в школах, обов‟язкове публікування урядових наказів поруч з українською також і російською мовами. Отже, визнання особливого статусу російської мови значно сприяло розвитку культури росіян в умовах посилених темпів українізації 1920 -х років. По мірі прискорення темпів українізації зростала потреба в обслуговуванні рідною мовою російської меншини і створенні національних територіально – адміністративних одиниць. В 1930 р. вже існувало на сході УСРР 9 російських національних районів (для порівняння: всього в Україні існувало 26 національних районів).
В 1931 р. із 380 районів на Україні – 25 були утворені за національною ознакою. 8 районів були російськими (на Харківщині залишилося 3 російські райони – Олексіївський, Чугуївський, Велико – Писаревський, а Старовірівський – було розформовано) [13, с. 18].
М. Скрипник зазначав: "Національні сільради та національні райони – це не тільки адміністративні об‟єднання, адміністративні одиниці даних національностей, а це певні державні одиниці даних національностей, це загальний шлях радянської влади ... Нашим завданням стоїть організувати самоврядування і всю державну роботу цих одиниць перевести на національні мови (школи, суди, адміністративні установи)” [1, с. 78].
Створення національних районів, національних сільрад не могло певною мірою вирішити питання з російською мовою, бо якщо всередині цих національних районів росіяни вільно використовували рідну мову, в зносинах з органами влади поза межами національних районів, в вищих навчальних закладах і т. п. вони зіткалися з потребою розуміння української мови. Небажання росіян вивчати українську мови приводило до їх скарг на ущемлення громадянських прав. Хоча в УСРР було офіційно проголошено про рівноправ‟я російської та української мови (ці мови вивчалися у всіх типах шкіл: російських, українських, єврейських, польських, німецьких, грецьких і т. п.), російськомовні громадяни досить негативно сприймали українську мову і політику українізації. Піднесенню незадоволення росіян та російськомовних громадян УСРР сприяла поведінка ряду чиновників на місцях, коли вони заявляли, що не розуміють російської мови, не приймали документи, написані російською та інш. Так, наприклад, в 1930 р. на Другій Всеукраїнській нараді по роботі з національними меншостями делегат із Старовірівського району Захарченко заявляв, що серед 50 -тисячного населення району, в якому 70 % – етнічні росіяни, відсутня районна газета російською мовою, а українські газети населення відмовляється виписувати [1, с. 24].
Недоліком влади в роботі з російською меншістю був повільний процес ліквідації дефіциту вчителів для російськомовних шкіл. Так, в 1930 р. російський педагогічний технікум працював у Дніпропетровську (на 60 студентів) та в Києві (на 80 студентів). За словами М. Скрипника,  на початку 1930 – 1931 навчального років в УРСР бракувало 758 вчителів для шкіл з російською мовою викладання. В цілому по Україні приблизно 18 тисяч дітей росіян ходили до українських шкіл через відсутність російських [1, с. 66].
Недостатнім була і кількість середніх спеціальних учбових закладів для росіян. Наприклад, в 1930 році в УРСР діяло 3 сільськогосподарчих технікуми з російською мовою навчання, для порівняння: в тому ж році в Україні діяло 5 сільськогосподарчих, 20 індустріальних, 3 педагогічних (на 555 студентів) технікуми з єврейською мовою викладання [1, с. 68 – 69].
Згортання політики українізації призвело до згортання роботи з росіянами як з національною меншиною. Політичні процеси проти діячів української культури, обвинувачення провідників українізації в буржуазному націоналізмі на початку 1930-х років означали наступ русифікації. Миколу Скрипника було звинувачено в намаганні українізувати росіян проти їх бажання. О. Шліхтер писав: «Нельзя заставить русские рабочие массы отказаться от русского языка и русской культуры и признать своей культурой и своим языком – украинский» [12, с. 45]. З ліквідацією українізації та початком хвилі русифікаторської політики правлячої партії в УРСР на початку 1930- х років проблема розвитку росіян як національної меншини втратила свою актуальність.

Література
1.  Второе Всеукраинское совеща ние по работе среди национальных
меньшинств (27 – 30 ноября 1930 г.). Стенографический отчет и
постановления. – Харьков, 1931. 
2.  Гончарова О. С. Національні меншини Харківщини в умовах здійснення
політики коренізації (20-ті – початок 30- х років ХХ століття). Автореф.
дис. ... канд. іст. наук. – Харків, 2007.
3.  Затонський В. Національна проблема на Україні (Доповідь на пленумі ЦК
ЛКСМУ, червень 1926 р.). – Харків, 1926. 
4.  Конституція Української Соціалістичної Радянської Республіки.
Затверджена Всеукраїнським З‟їздом рад на засіданні 14 березня 1919 р. –
Харків, 1920. 
5.  Короткі підсумки перепису населення України 17 грудня 1926 р.
Національний і віковий склад, рідна мова та письменність населення. –
Харків, 1928. 
6.  Мінаєв С. В. Наслідки Всесоюзного перепису 1926 року на Україні.
Населення України. Міський житловий фонд. – Харків, 1928. 
7.  Национальная политика ВКП (б) в цифрах. – М осква , 1930. 
8.  Национальный состав Советской Украины. Объяснительная записка к
этнографической карте УССР. – Харьков, 1925. 
9.  Національний склад сільського населення України. – Попередні підс умки
Всесоюзного перепису населення 1926 р. – Харків, 1927. 
10.  Первое Всеукраинское совещание по работе среди национальных
меньшинств (8 – 11 января 1927 г.). Стенографический отчет, резолюции,
постановления и материалы. – Харьков, 1927. 
11.  Постанов ление по русской секции // Первое Всеукраинское совещание по
работе среди национальных меньшинств (8 – 11 января 1927 г.).
Стенографический отчет, резолюции, постановления и материалы. –
Харьков, 1927. 
12.  Рафальський О. Є. Національні меншини України у ХХ столітті:
Історіографічний нарис. – К., 2000. 
13.  Скрипник М. Перебудовними шляхами (Проблема культурного будівництва
національностей на Україні) // Більшовик України. – 1931. – № 11. 
14.  Шлихтер А. Борьба с национальными уклонами на современном этапе. –
Харьков, 1933. 
15.  Ялі С. Російські ради на Україні й за вдання до пожвавлення їхньої роботи
// Радянська Україна. – 1927. – № 9.


Категория: История--ххх | Додав: administrator (21-05-2010) | Автор: Арзуманова Тетяна
Переглядів: 1343 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Реєстрація | вхід ]
Категорії каталога
История--ххх [108]
Туризм [65]
Достопримечательности [53]
Творчество [33]
Инфо, цифры, факты [77]
справочники, информация
Известные земляки [22]
Волчанцы всех стран соединяйтесь! [14]
Прочее [25]
СОБЫТИЯ [5]
Официоз [54]
Информация официальных органов, пресс-релизы
WOLF-ZONA [3]
Верхний Салтов: Гений Места [70]
ОТДЫХ НА ПЕЧЕНЕЖСКОМ ВОДОХРАНИЛИЩЕ [98]
ИСТОРИЯ>>> [2]
Коммерция [4]
Реклама, прайсы, объявления
Міні-чат
Опитування
Ваш возраст?

[ Результаты · Архив опросов ]

Всего ответов: 825
Друзі сайту

наша кнопка
Волчанск (Украина) - сайт земляков

Статистика

Онлайн всього: 1
Гості: 1
Користувачі: 0
Copyright "Bank e-Day" © 2019