Меню сайта
Форма вхіда
Міні чат
ХТО НА ФОРУМІ?
Сегодня были:
{IF}
ТОП ФОРУМОВ
{ENDIF}{IF}
Фотоальбоми
{ENDIF} {IF}
Сервисы
{ENDIF} {IF}
Пошук на форумі
 
{ENDIF} {IF}
-----
{ENDIF}
ВОВЧ@НСЬК Пт, 18-10-2019, 00:29
Вітаю Вас Гость | RSS
Что здесь изображено?
 

[Нові дописи · Участники · Правила форума · Пошук · RSS ]
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Модератор форуму: bes-kh  
Форуми » ВОВЧАНЩИНА: КРАЄЗНАВСТВО/КРАЕВЕДЕНИЕ » ИЗВЕСТНЫЕ ЗЕМЛЯКИ » Петренко Михаил Николаевич 1817(?)-1862 (стряпчий Волчанського уезда - поэт)
Петренко Михаил Николаевич 1817(?)-1862
bes-kh Дата: Вт, 29-05-2007, 00:52 | Допис # 1
Лейтенант
Україна
Група: Модератори
Дописи: 521
Статус: Offline
Поет Цікавий, Талановитий Сьогодні нашого земляка, українського поета-романтика прогресивного напряму Михайла Миколайовича Петренка ми знаємо як автора славнозвісної пісні «Дивлюсь я на небо...». Зусиллями викладачів і студентів колишнього філологічного факультету Слов'янського педінституту майже тридцять років тому ім'я Михайла Петренка було повернуто його землякам.
Читачі дізнались, що М. М. Петренко народився у 1817 році в Слов'янську і, як говорить його перший біограф А. Метлинський, «проживав та вивчив мову і побут народу в місті Слов'янську і його околицях». 1836 року М. Петренко вступив до Харківського університету і закінчив його 1841 року. Потім став працювати по цивільному відомству. В літературі, зокрема, вказується, що якийсь час він був наглядачем повітового училища в місті Лебедині (тепер Сумської області). Інших біографічних даних у літературі майже немає. Не залишилось навіть його портрета.
М. Петренко автор 19 поезій, надрукованих протягом 1841 1848 років. Є відомості, що він написав п'єсу «Панська любов», але вони не збереглась.
У зв'язку з підготовкою в «Бібліотеці поета» видання творів Віктора Забіли та Михайла Петренка в одній книзі, завідуючий відділом Інституту літератури АН УРСР, доктор філологічних наук, професор С. А. Крижанівський 18 вересня 1959 року в листі до автора цих рядків писав у Словўянськ:
«Чи не пощастило вам і вашим товаришам по Інституту здобути які-небудь нові відомості чи розшукати якісь нові твори М. Петренка? Поет був цікавий, талановитий, і прикро, . що ми так мало про нього знаємо. Чи, не можна відшукати метричні книги, де записано всі дані про його народження уже б знали батька і матір, точну дату. А головне не знаємо. коли, чому і де померла людина... Я весь час думаю: раптом щось нове відкриється!».
Треба сказати, що за останні роки, дякуючи літературознавцям, родичам, ентузіастам-краєзнавцям, деякі білі плями в біографії М. Петренка тепер уже якоюсь мірою заповнені.
Велику пошукову й дослідницьку роботу по вивченню життя поета в Слов'янську провів студентський гурток книголюбів, яким тридцять років беззмінне керувала ветеран педагогічної праці Слов'янського педінституту Надія Митрофанівна Корнієнко. Вона розповідала: .
«Пошуками відомостей про Михайла Петренка в Слов'янську гуртківці займались давно. Першим, хто відгукнувся на наше прохання, був колишній археолог Абрамов Андрій Іванович добрий знавець минувшими міста. Він підказав, що з роду поета в Слов'янську жила тоді правнучка Світлана Антонівна Петренко, а в Краматорську теж родич поета Антон Костянтинович Петренко. Від них ми й записали, на нашу думку, ряд цікавих фактів. Вони стосуються безпосередньо батька поета і років дитинства та юності самого Михайла.
Ось що було нами встановлено. Між річками Торець і Бакай знаходився колись вигін. Саме там, за рішенням сходу міщан Слов'янська, 10 березня 1809 року безземельному дворянинові Миколі Гавриловичу Петренку, тоді ще нежонатому, було відведено три десятини землі Цей заселений куточок міста опісля стали називати хутором Торецьким. Тут і почав господарювати Микола Гаврилович».
Зазначу, що ленінградський письменник і шевченкознавець П. Жур у книзі «Третья встреча» підтверджує, що «М. Петренко происходил из личных дворян. В г. Славянске за ним и другими наследниками числилось два дома и при них четыре души крестьян».
Розповідають, що батько поета був людиною м'якої вдачі, прекрасним рибалкою і мисливцем, любив природу. Але господарювати не вмів, та й землі було мало. Одружився. Зростала сім'я. Разом з нею зростала й матеріальна скрута. Михайлів батько був змушений орендувати землю у заможного купця Марченка, який у центрі міста мав дві великі крамниці.
Сам хлопчик Михайло, за розповідями родичів, ріс тихою і лагідною дитиною. Любив самотність. Купець Марченко порадив батькам віддати хлопця до школи. Взимку, коли снігові замети відгороджували хутір від міста, Михайло жив у Марченків. Він любив своє місто. Розкішна природа, мабуть, була тим оточенням, у якому формувалась поетична натура хлопця. Пізніше він присвятив рідном місту цикл віршів «Слов'янськ», у якому, за словами критика Г. Нудьги, поет «радісно говорить про красу земного життя, про розкішні сади і туги навколо міста». Ця любов з особливою силою проявилася, коли Михайло навчався в університеті.
Вигідно від інших виділяється вірш Іван Кучерявий», який складається з чотирьох частин. Тут розповідається про жінку Грициху, чоловік якої воював проти ляхів і потрапив .до них у полон, про старшого сина, який пішов у похід проти татар. Журиться мати й за донькою:
Одпустила її з братом
В далеку дорогу,
Аж на Донець, в Святі Гори,
Помолиться Богу;
І жде її, не діждеться,
А матері мука;
Чи хто стукне, чи хто грюкне,
Так серце й застука...
Бо скучно їй, одна дома,
Ні з ким розмовляти,
І нікому старесенькій
Порадоньки дати.

Щодо пісні «Дивлюсь я на небо», то, покладена на музику донькою українського поета В. Александрова Людмилою, вона швидко стала популярною на всій Україні. Пізніше була аранжована композитором В. Зарембою, Т. Г. Шевченко цього вірша власноручно записав собі в альбом.
Однак з Слов'янськом пов'язані не лише його радощі, але й особисте горе. За переказами, що їх зібрали студенти, тут він пережив гіркоту нещасливого коханця до Галі доньки купця Марченка. Батьки одружили її з багатим і знатним нареченим, з яким вона нібито виїхала за кордон. Під впливом цього Михайло. Петренко пише вірші про нерозділене кохання." Зараз літературна критика розцінює їх як автобіографічні.
Про самого поета і рід Петренків розповідала у своєму листі, який знаходиться у Слов'янському краєзнавчому музеї, правнучка поета по сину Миколі Наталія Борисівна Шептій разом із своїм чоловіком Костянтином Михайловичем. На основі документів Харківського обласного архіву вони подають копію рапорту виконуючого обов'язки стряпчого Вовчанського повіту М. Петренка від 31 травня 1848 року, у якому він просив Харківського губернського прокурора надати йому відпустку/оскільки він одержав «третье известие, что болезнь матери моей усилилась, й, что если я не явлюсь к ней немедленно, то в случае ее смерти я должен буду подвергнут невозвратимости потери». Отже, незаперечливим є те, що М. Петренко спочатку служив у Вовчанському, а потім у Лебедині. До речі, в їхньому листі говориться, що поет був одружений з дворянкою Анною Миргородовою. У них було двоє дітей: Микола і Людмила.
У листі автору цих рядків подружжя Шептіїв пишуть, що молодший брат М. Петренка. Олексій навчався в Харківській губернській гімназії, але чомусь не закінчив її і пішов служити канцеляристом спочатку Бахмутського повітового суду, Харківської судової палати, а з 1849 року секретарем міської ратуші в Слов'янську за мізерну плату 51 карбованець 48 копійок на рік.
Краєзнавець А. І. Абрамов писав автору цих рядків про те, що до війни він добре знав онука поета по брату Павлові Антона Костянтиновича Петренка, який спочатку жив на дідівській садибі, що колись горіла від пожежі. Натомість була збудована зовсім бідна хатина з хворосту й глини. Цієї хатини не стало під час війни в 1942 році.
Ще один цікавий і дуже важливий для характеристики поета факт наводить У листі подружжя Шептіїв: «Незабутньою подією у житті М. Петренка було - відвідання його в Лебедині Тарасом Григоровичем Шевченком під час останнього приїзду на Україну в червні 1859 року. Це була зустріч побратимів по перу, у взаємній прихильності яких не можна сумніватись».
Більше 125 років про М. Петренка писали: дата смерті невідома. Тільки дякуючи зусиллям подружжя Шептіїв встановлена точна дата кончини поета, з Лебединської метричної книги за 1862 рік. Вони встановили, що Михайла Миколайовича Петренка не стало 25 грудня 1862 року. Його останній чин колезький асесор.
Як же ми вшановуємо пам'ять нашого земляка? У вересні 1987 року, з нагоди 170-річчя поета, на одній з найкращих споруд Слов'янська центральній міській бібліотеці для дорослих відкрито меморіальну дошку. З ініціативи вчительки української мови і літератури Валентини Дмитрівни Нестелєєвої, при підтримці тодішнього директора СШ 15 Ф. А. Неровної ,тут відкрито музей М. Петренка.
На цю подію радо відгукнулись відомі люди України. Так, Олесь Гончар надіслав музеєві свою книгу з надписом: «Слов'янськ на Донеччині. Землякам поета М. Петренка творця невмирущої пісні «Дивлюсь я ній небо...» з вітанням і найкращими побажаннями. О. Гончар». Схвильовано відгукнувся на відкриття музею в СШ 15 двічі Герой Радянського Союзу, льотчик-космонавт. голова товариства українців Москви «Славутич» Павло Попович : «На землі Донецькій народився чудовий поет М. М. Петренко, автор віршів і пісень, сповнених радістю, життям, любуванням природою. Я люблю його твори, особливо пісню «Дивлюсь я на небо...», яка стала народною і яка зворушує своєю глибокою щирістю; філософськими роздумами про Всесвіт, про нескінченність. Виконуючи її ніби набуваєш крил, і з'являється бажання бути корисним людям і Вітчизні».
Відомий український співак, народний артист Анатолій Солов'яненко надіслав листа, в якому пише: «Дуже приємно, що У Слов'янську живе пам'ять про славного земляка М. Петренка і що ви шануєте його, організувавши музей і популяризуючи його творчість. Уже одне те, що він написав «Дивлюсь я на небо...», яку знають мільйони читачів, робить його ім'я знаменитим і дорогим серцю кожного, хто думає, живе і бореться за краще майбутнє і робить добро людям».

(Джерело: І.Овчаренко. Йому жити у віках (Михайло Петренко). Словўянськ, 1997)

Михайло Петренко
Небо (Уривок)

Дивлюся на небо та й думку гадаю,
Чому я не сокіл, чому не літаю,
Чому мені, Боже, ти крильців не дав?
Я землю б покинув і в небо злітав!
Далеко за хмари, подальше від світу,
Шукать собі долі, на горе привіту,
І ласки у зірок і сонця просить,
У світі їх яснім все горе втопить;
Бо долі ще змалку здаюся не любий,
Я наймит у неї, хлопцюга приблудний;
Чужий я у долі, чужий у людей:
Хіба ж хто кохає нерідних дітей?
Кохаюся лихом, привіту не знаю,
І гірко, і марно свій вік коротаю,
І в горі спізнав я, що тільки одна
Далекеє небо, моя сторона.
І на світі гірко; як стане ще гірше,
Я очі на небо, мені веселіше!
1 в думках забуду, що я сирота,
І думка далеко, високо літа.
Коли б мені крилля, орлячі ті крилля,
Я землю б покинув і на новосілля
Орлом бистрокрилим у небо польнув,
І в хмарах навіки од світа втонув!
* * *
Туди мої очі, туди моя думка,
Де ти живеш, Галю, сердешна голубка;
Од раннього ранку до пізньої ночі
Я плачу без тебе і виплакав очі;
А ти мого горя не чуєш, не знаєш.
О, як болить серце, як тебе згадаєш!
Дарма топлю очі далеко за гори:
Я Галі не бачу. Зате ж люте горе,
Мов тая гадюка, коло серця в'ється;
О, як йому тяжко, о, як воно б'ється!
Дарма топлю очі в крайнебо блакитне:
Для всіх воно ясне, ласкаве, привітне,
По ньому так пишно місяць ясний ходе,
І тисяча тисяч зірок за ним броде;
Від його ж на мене недолею віє;
Як гляну в крайнебо, серденько заниє,
Останнюю радість од серця одгоне,
Тумане очиці, душу горем томе;
Бо там за горою, де зіронька сяє,
Там, там моя мила голубка витає,
Закрилась від мене і небом, й горами,
А я тут зостався з горем та сльозами.
Туди ж мої очі, туди моя думка,
Де ти живеш, Галю, сердешна голубка!

ІВАН Кучерявий
1.
У неділеньку раненько,
Рано до схід сонця,
Ой журилася Грициха,
Сівши у віконця,
І смутними оченьками
За Самар гляділа,
У те поле безконечне,
Де Савур-Могила.
З того краю далекого
Сина сподівалась,
Не раз, не два, його ждучи,
Слізьми умивалась.
Давно пішов з козаками
У степ на татарів;
І немає об них вісті,
Мов у воду впали.
Полетіли на врагових
Сизими орлами.
Не дай, Боже, на чужині
Лягти головами.
2
Не сон схилив головоньку
На білії руки;
Ой упала, схилилася
Од тяжкої муки.
Ой згадавши вона сина,
Мужика згадала;
Серце кров'ю облилося,
Вона плакать стала.
Не год же він у неволі
У польській Вкраїні;
Ще попався вражим ляхам
При лихій годині,
У ту пору, в ту годину,
Як Буш руйнували;
Відтіль взяли сердешного
З грізними синами. Ллються сльози з очей смутних,
Як дощик той з хмари;
Лились довго, виливались,
Потім перестали!
У польській Вкраїні;
Ще попався вражим ляхам
При лихій годині, У ту пору, в ту годину,
Як Буш руйнували;
Відтіль взяли сердешного
З грізними синами. Ллються сльози з очей смутних,
Як дощик той з хмари;
Лились довго, виливались,
Потім перестали
З
Не вій, вітре, не вій, буйний,
На самарські лози,
Лучше повій на Грициху,
Та звій з очей сльози,
Та звій в Самар, нехай плинуть
В море за водою,
Щоб сліз дарма не тратила
Вона за дочкою.
Одпустила її з братом
В далеку дорогу,
Аж на Донець в Святі Гори. Помолитись Богу;
1 жде її, не діждеться,
А матері мука;
Чи хто стукне, чи хто грякне,
Так серце й застука.
«О, крий Боже, голубоньку
В дорозі від лиха...»
Та й здихнула тяжко, важко
По дочці Грициха;
Бо скучно їй, одна дома,
Ні з ким розмовляти,
I нікому старесенькій
Порадоньку дати.
4.
Не все гудуть буйні вітри,
Не все стогне море;
От так в серці після лиха
Не вік живе горе.
Настає свята година,
Та свята минута:
В тую пору не наляже
На серденько смута,
І на душі тихо стане,
Як там під зірками;
Тоді, тоді невідоме
Щось робиться з нами!
Душа, очі, наше серце
Так і льнуть до неба;
Тоді чоловік спізнає,
Що молиться треба!
Довго, довго у віконця
Грициха сиділа;
Потім встала, до образів
Свічки посвітила,
Перед іконами святими
Вона ниць упала;
За мужика і за дітей
Молитися стала.
Її печаль і молитва
Богом прийнялася;
Бо там, в степу, за Самар'ю,
Кура піднялася.


 
Форуми » ВОВЧАНЩИНА: КРАЄЗНАВСТВО/КРАЕВЕДЕНИЕ » ИЗВЕСТНЫЕ ЗЕМЛЯКИ » Петренко Михаил Николаевич 1817(?)-1862 (стряпчий Волчанського уезда - поэт)
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Пошук:

Copyright "Bank e-Day" © 2019