П'ятеро нас було дуже досвідчених охотникiв-влучакiв, дуже цілких стрiльцiв, що ото:

- Ану, підкинь картуза! Ану, підкинь! Побачиш, як я стріляю, та до того ж побачиш як у мене ружжо б'є! Підкинь!

Картуза ніхто не наважувався підкидати, бо картуза шкода, а пляшки ставляли.

Правди нема куди діти, - ставляли!

Що ставляли, то ставляли...

Найцiлкiший із нас отой що:

- Та що мені картуз?! П'ятака підкинь! Пір'я з твого п'ятака посиплеться!

Так оцей, найцiлкiший, у чвертку на п'ятдесят кроків промазав.

Та це так, між іншим, бо всі ж мисливці знають, що ніколи на охоті ніхто в порожні (порожні, порожні пляшки! Не вповні! Ні!) пляшки не стріляє, такого звичаю в охотникiв не було, нема й не буде! Боже борони! Та й де ті пляшки на охоті візьмуться?

Так що те, що ми оту чвертку за мішень поставили, то просто випадок, може, єдиний за всю історію охоти.

Так... Підраховували ми, значить, хто скільки з нас не знайшов битої смертельно качки...

Якось так трапилося, що підійшли ми після ранкової зорьки до ожереду, i ні в кого з нас не було ні пера, ні пуху.

В таких випадках ми ж знаємо, що всі охотники це роблять: підраховують незнайденi качки.

Така вже в них традиція.

Кожний із нас не знайшов щонайменше п'ять-шість крижнів, штук по троє чирят та по одній широко-носцi...

Всі ж на одному озері полювали, тому й випадки були подібні один до одного:

- Вдарив, знаєте, - ну, вона грудкою на землю i недалечко й упала! Шукав-шукав, шукав-шукав - нема! Трава густа, висока! Нічого не зробиш! Собаки нема! Якби був собачка - був би оце я i з пером, i з пухом! Та ще з яким! Ні одного промаху! Ех!

i так кожний.

Ну, посумували, позітхали, та що поробиш. Єсть іще ж вечірня зорька, може ж, вона щасливіша буде.

Лежимо під ожередом, розмовляємо.

Хтось із нас, - не знаю вже з якого приводу, - згадав, як він колись гагару стріляв.

Дідок один, - хто й зна звідкіля він до нашої кумпанiї прибився, - i собі встряв у розмову:

- Стріляв, - каже, - i я колись гагару! Стріляв, стріляв! Жив я ще тоді у Вовчанському в'єздi! Ой, звір, ой, звір - гагара! Собака в мене був, ох, i собака, гончий собака! Так він як ув'язався за гагарою! Гонить i гонить, гонить i гонить! А я на горбочку стою i все бачу! Вона не дуже й тікала. Стане, собака до неї підбіжить, а вона тільки зубами - клац! Собака й одскочить! А собака був! Ох, i собака! На вовка верхи сідав! А гагари не бере! Нагнав-таки на мене, я вистрілив, з неї вроді дим пішов, а не впала, подалась далі й зникла... А собака все по слідах гонить! Насилу я його впіймав! Гагара, так воно таке - ніби й лисиця, ніби й вовк. Я пановi розказував, - а пан учений у нас був, - у предводителях ходив, - так він казав, що то вона забігла до нас із тої землі, - як пак вона? - та ота, що там Ярусалим-город стоїть! Та, боже мій, іще ж жінка Каленика Тимофiйовича Триндипляшки, що парова машина в нього була, - так вона туди їздила, та й розказувала, як та місцевість зветься. А я й забув... Стріляв, стріляв i я гагару! Чудний звір, на наших не схожий. Що ні, то ні!

Посміялися ми з дідової гагари.

Але ніхто з нас із ним не сперечався!

Навіщо, скажiть, сперечатися, навіщо розчаровувати симпатичного дідуся, який, може, вже років із сорок розповідає в кумпанiї, як він гагару стріляв.

Ну, доводитимете ви йому, що гагара не звір, а птиця, та навряд чи він вам повірить.

Та, може, й краще, що не повірить: ще десь розповідатиме, ще десь, значить, кумпанiя буде весело реготатися...

Хай розказує!

Чимало таких "гагар" трапляється в цікавім романтично-пригодницькім мисливськім житті-бутті.

Гагара, розуміється, птиця.

Та цього ще мало, - птиця то вона птиця, та цікаво не те, що вона птиця, а цікаво те, що вона цікава птиця.

I цікава iменно для запального охотника, а особливо для запального та ще й молодого охотника. Охотника-початківця.

А який молодий охотник, охотник-початківець, не запальний?

Нема таких!

А напевно ж є такі мисливці, що не знають, що таке гагара, а знати їм це конче потрібно, бо в противному разі втеряють вони чимало дуже інтересних моментів з мисливського життя.

Гагара - птиця, що плодиться не в нас, а на півночі.

На наших озерах ми її бачимо на початку вересня й пізніше, коли вона мандрує з півночі на південь.

По-латині вона зветься Colymbus (Колiмбус).

Завдовжки вона 65-75 сантиметрів, крило в неї - 38 сантиметрів, хвіст - 6 сантиметрів.

Шия в неї довга, дзьоб - прямий, гострий. Восени вона вся зверху темно-бура, а голова й шия теж зверху - сірі. Знизу вона вся біла.