ОСЬ ДЕЯКІ З НИХ :

“Цікава і романтична легенда про назву річки Вовчої і її появу. Колись давним-давно в долині річки жила зграя вовків. Вони полювали на дичину, вишукуючи свою здобич в урочищах. Вожаком зграї був сильний і сміливий вовк. Але він потрапив у пастку, поставлену людьми… Зграю очолила молода вовчиця. Частина зграї приєдналась до неї, а частина стала ставитись ворожо, прагнучи обрати свого вожака. Тоді вовчийця вивела свою зграю у верхів'я ярів і оголосила непокірній частині вовчого племені, що віднині ті стануть об'єктом здобичі, як і косулі, зайці і всіляка інша вовча дичина за непокору. Вовчиця зі своїм оточенням прийшла до верхів'я яру і там почала рити велику і зручну нору для свого потомства. Але з нори раптом хлинула вода, декілька днів потоки текли по долині яруги (нині - урочище поблизу села Новоолександрівки). З часом потік затих, перетворившись в ключ, з якого бере початок річка. І стали ту річку називати Вовчими Водами, сучасна назва - Вовча.”
Від назви річки виникла і назва Вовчої слободи (нинішнього міста Вовчанськ).

“У селі Верхній Салтів, на Валку, на місці аланського городища в підземеллях знаходиться таємничий замок. В печерах того замку повно зброї, - зброя та козацька та турецька, в діжках повно пороху. В схованках, в печерах стоять діжки, повні золотих монет та коштовностей у вигляді жіночих прикрас, що залишили турки 200 років тому”.

“У верхньосалтівських печерах кам'яної копальні, що знаходиться під нинішнім колгоспним садом, половецький хан Кончак ховав награбоване в тайниках цієї каменоломні. Хоча пройшло з тієї пори 800 років, в засипаних підземеллях хорониться велика кількість скарбів. Аякже! На те їх ховали, щоб не кожен міг знайти.!”

«На Валку села Верхній Салтів, де була колись хазарська фортеця, стояли золоті ворота на вході в ту фортецю. Коли напав князь Святослав на наш Салтів , ( чи як там його звали в той час? Савгар? ) фортеця була повністю зруйнована, все, що можна було забрати, пограбовано, а золоті ворота князь Святослав вивіз у Київ…”

“Ні, ворота ніхто не вивозив. Закопали їх на Валку, - вони і досі там. От якби їх знайти! Всьому б селу, в кожну хату, провели б телефон, газ, всі вулиці заасфальтували … і воду б провели! І автобус ходив би (як колись, в радянські часи) в Вовчанськ п'ять разів на день!”

“ А коли жили козаки в тій фортеці, вони постійно ходили плавом по річці торгувати на Дон, далі перетягували човни в Волгу, а по Волзі - в Каспійське море, і далі - на багатий Схід. Човни будували тут, під Рубіжним, біля Масютиної гори : “чайки” їх називали. Так ось, у тутешнього атамана , Дорошенка, який пізніше переселився в село Дорошенкове, був золотий човен, на ньому звідкись зі Сходу, (з далекого Ірану) привіз він собі полонянку-принцесу і зробив її дружиною. На тому човні заморська принцеса любила виходити на прогулянки по Дінцю, - на веслах сиділи спеціальні колодники, прикуті до лавок. Коли Дорошенко переселився в степ ( а село Дорошенкове знаходиться на маленькій річечці Хотімельці, -“чайці” там нічого робити), то човен той золотий залишився у іншого атамана - ,кажуть, звали його Андренко. Той Андренко в підземеллі на Валку зробив цілий музей: переніс туди і Золоті Ворота, і Золотого Човна, і інші коштовності. А коли напали на Салтів татари , атаман Андренко приказав закласти на вході в підземелля діжку з порохом і запалити той порох. Ось так завалили вхід в той козацький музей. Все золото до цього часу там, сховане від нас.”

“А у одного козацького атамана був любимий кінь, на якому він ходив в походи на турків та татарів, - дуже багато багатства приніс йому той кінь атаману , на ньому він привіз собі казачку десь з Кубані, - невиданої краси була казачка… Так ось, коли коня було вбито в одному з боїв, то його хазяїн ( а в ноьго було багато золота) приказав спеціальному скульптору виплавити з того золота коня в повний зріст. Того коня також зберігали в тому козацькому музеї, - його також треба шукати в підземеллях на Валку.”

“А в урочищі Яндила є бездонна криниця. Викопана вона ще Коб'яком, ханом половецьким. Вода в тій криниці така смачна, - прямо солодка! Дна в тій криниці немає. Кажуть, що в тій криниці татари триста років тому потопили сундук з золотими монетами. Один від одного ховали, думали, що пізніше дістануть, - вони ж не знали, що криниця без дна. Як не старались виловити той сундук - не получилось.І воду вибирали - в тій Яндилі такий приток води, що рівень не зменшився ні на сантиметр. Само слово “яндила” - татарське, воно означає “сундук”. Ось і лежить той сундук в тій Яндилі…”

“А в тому колодязі, що поряд з садибою Капинос В.К., є підземний хід , який веде в підземелля на Валку, в городище. Колись цей колодязь був не колодязем, а просто виходом запасним з фортеці. Як чистили цей колодязь, так бачили той хід в підземелля : арка з великих кам'яних брил оранжевого та червоного кольору, стіни ходу обкладені камінням сірого кольору. В десяти метрах від входу - розгалуження в сторону, - ще один прохід вліво. Куди він веде? Ясно, що в підземелля, але що там зберігається? Кажуть, що повно там золота…”

“А в Масютиній горі, що біля села Рубіжне, в печерах, залишених ще Батиєм, теж повинно щось бути, - в тому місці був паром, там жив спеціальний перевозщик-паромщик, який був на службі у Батия, - він за плату перевозив подорожніх людей. В тих печерах в Громадянську війну ховався якийсь Масюта зі своїм загоном бандитів, вони в ці печери звозили награбоване добро. Печери були такі великі, що там вільно міг розвернутися віз… По закінченні І Світової війни Масюта втік за кордон, захопивши частину своїх скарбів, а основна маса залишилася в завалених печерах ( тоді вони, печери, ще не були завалені). Під час Великої Вітчизняної війни Масюта повернувся в наші краї з німцями, мешкав тут до 1943-го року, поки не розпочався відступ німецької армії. І ось він, коли зрозумів , що німці програли війну, вирішив залишитись тут , а не відступати з німцями. Кажуть, коли наші наступали то ніяк не могли прорвати оборону німецьку. Так ось, Масюта перейшов Дінець, потрапив до командира танкового батальйону чи бригади, і запропонував свою допомогу : він знав , де знаходиться підземний перехід через Масютину гору ( тоді вона так не називалась), який іншим своїм виходом закінчується далеко, аж під Варварівкою… Кажуть , зайшли танки в підземелля біля Рубіжнього , а вийшли під Варварівкою, в тилу у німців… Ну і дали вони чосу! Розповідав сам учасник того підземного переходу та бою, танкіст, якого відразу після війни запрошували на піонерське вогнище, на зустріч до Верхньосалтівської школи, Гоков Пилип Антонович. В тому бою він заробив звання Героя Радянського Союзу. А той підземний хід залишався ще довго, поки не почали траплятись всілякі нещастя : кількох чоловік засипало там, ось і приказали воєнним зірвати вхід і вихід в Масютину гору. А Масюта після війни потрапив на Соловки , в табір для полонених. В Рубіжнє повернувся десь в 57-му році хворий, старий і немішний. Прийшов до підземелля Масютиної гори, почав копати, розкопувати вхід, засипаний під час вибуху… Кажуть так і вмер з лопатою під горою, на березі річки… Ось так і називається тепер ця гора - Масютина… А скарби, закопані Масютаю ще в Громадянську так і лежать в тайниках того знаменитого підземного переходу.”

“А на Нетечинській горі колись, ще до революції, знайшли великий клад - скарб, багато дорогоцінного каміння і прикрас… Кажуть той скарб був закопаний якимсь татарським ханом Гіреєм. Він зі своїми вояками пограбував Київ, його церкви, і віз Московському царю Івану Васильовичу ( татари в той час дружили з Москвою) дарунок з пограбованого Києва. Верхній Салтів тоді називався Салтановський Колодязь, він стояв на перехресті сухопутних та річкової доріг, був перевальним пунктом, місцем перепочинку подорожніх. Ось цей Менглі-Гірей зупинявся на перепочинок в Салтанівськім Колодязі. Частину добра сховав в тайнику на Нетечинській горі, щоб на зворотній дорозі все це забрати. Царю було довезено лише золоту чашу та дискос… Ви почитайте про царювання Івана Васильовича, - там про все це написано. І про Менглі-Гірея, і про дискос з чашею, і про Київ та Салтів. На зворотньому шляху цього проходимця було вбито, а скарб лежав до 1905 року, коли його знайшли археологи.”

“Та в Верхньому Салтові стільки всього находять, що якби все те попадало в музеї, то ми б були такі знамениті та багаті! Кажуть , козаки полюбляли ховати скарби, як зараз кажуть , на перехрестях доріг . Треба шукати, і знайдеш. Тільки потрібно знати, де проходили старинні дороги. Закопували вони, козаки, шапки з золотом, що відбирали у татарів. На тих місцях завжди виростає кущ папороті, яка цвіте раз на рік, в ніч на Івана Купала. Хто побачить ту квітку, той знайде татарську шапку . Але ту папороть охороняє якесь страховисько. Раніше хлопці ходили в Ніч на Івана Купала шукати скарби. Було, стільки нарозповідають всіляких страхів, що дівчата аж пищать."

“А на Писарянському містку одна із заклепок зроблена із чистого золота. Тільки ніхто не знає, яка…”

“А на Коб'яковому полі стояла висока вежа, де жила якась принцеса. Багато до неї сваталося козаків. Та вона чекала свого Коб'яка, який був в турецькій неволі. Так і не дочекалась. Загинув він в неволі... А, може, іншу знайшов…”

Збирання вище вказаного матеріалу проводилось по селах Вовчанського району: Особлива подяка Кушнаренко Віктору Івановичу, жителю села Гончарівка, за те, що поділився з нами своїми відомостями про давно минулі часи.
На наш погляд, найцікавіші легенди та перекази про так звану козацьку епоху. В переказах козаки - це герої, наділені силою, відвагою, вродою. Кожен з них має своє ім'я і риси, властиві тільки йому. Ці герої-черкаси відрізняються один від одного статтю, віком, характером і межами влади. А всі разом вони утворюють велику родину на чолі з атаманом Андрієнком (чи Андренком ?), про якого багато розповідають. Що цікаво, про Якова Острянина немає жодної згадки, хоча він побував тут в 1639-1641 роках. Чому про нього не згадується? Можливо тому, що він пробув тут зовсім недовго... А може тому, що у народу є свій вибір, кого пам'ятати, а кого забувати. Кожне село, кожна родина , кожна людина мали власного куміра, якого прославляли найбільше.
Чому не забувалися минулі часи, чому перекази про них передавалися з покоління в покоління?
Як на нашу думку, тому, що перед очима постійно були таємничі підземелля, які манили до себе, про які хотілося говорити. А де ще є такі? На Слобожанщині - ніде.
Ще є один погляд, чому так багато збереглося переказів про героїчні події. Ми гадаємо,що, в зв'язку з нужденним життям, в легендах та переказах відсвічується туга за стародавніми культурами. Ось чому люди оповідують відомості, не позбавлені дивовижних забобонів і грубих пересудів, нестримної фантазії.
До цього часу ніхто не займався збиранням переказів та легенд в Вовчанському районі. На них дивились як на один з витворів народної уяви, ніяким чином не пов'язаний з конкретними історичними подіями. Хоча на деякі з них потрібно звернути увагу. Наприклад, про існування кам'яної копальні, місце знаходження якої навіть показують. Можливо, має сенс дослідження її підземель. Адже е літописні свідчення про те, що в XVIII столітті Верхній Салтів був місцем заслання колодників. Чим вони займались? Можливо, саме добуванням каміння...