Коммерция: Продам прибор нормализации артериального давления
Рекомендую отказаться от медикаментов! Продам прибор нормализации артериального давления.Уникальный прибор для тех кого беспокоит давление, обладает высокой терапевтической эффективностью и может быть использован в еще более широких масштабах в качестве нетравмирующего,не вызывающего каких-либо побочных осложнений немедикаментозного средства.Прибор номинировался на Нобелевскую премию в 2008г. тел. для справок: 050-779-14-42; 093-019-00-22 Читать далее...
Бджільництво - один із найкорисніших та екологічно чистих видів традиційної господарської діяльності українців. Цією справою займалася лише певна частка населення, а то й окремі господарі - пасічники, що відзначалися статечністю і були шановані односельцями як не аби-які знавці природи і навіть знахарі. Бджільництво пройшло кілька стадій розвитку. Спочатку - бортництво: від находження в лісі диких бджіл у дуплах дерев. Бортництво, як громадська форма життєдіяльності, з'явилось раніше від землеробства. Цей промисел у своєму первісному вигляді поруч із ловецтвом та мисливством був одним з основних видів занять наших пращурів, за допомогою якого люди забезпечували себе харчами. Про це говорять перші вітчизняні джерела. Скажімо, вже в “Руській Правді” - першому законодавчому акті, що його уклав Ярослав Мудрий, - сім параграфів безпосередньо стосуються “бортних угідь”. На дереві, де розміщувалась бджолина сім'я, робили позначку власності, видовбували у стовбурах дупла для оселення бджіл. Із середини XIV ст. почали майструвати штучні борті (колоди, вулики-дуплянки), які підвішували на деревах,- розпочалося культивоване бджільництво. Невдовзі вулики стали розташовувати на вирубаних у лісі галявинах (пасіках) - з'явилося пасічництво. У місцевостях, де було обмаль лісу, вулики плели з соломи, верби, очерету, обмазуючи їх глиною. Новий етап у розвитку бджільництва розпочався з винаходом у ХІХ ст. розбірного рамкового вулика, а також із розробкою процесу добування штучної вощини та появою спеціальної центрифуги - медогонки. В українців протягом віків виробився багатий досвід розведення бджіл. Найбільш поширеною була їх місцева (українська) порода. Пасіки, звичайно, розташовували на затишних сонячних місцях, огороджуючи невисоким тином, вулики ставили вічками до сонця. Самі вічка робилися досить вузькими, щоб бджоли могли захищатися від нападу сторонніх комах. Перед тим, як виставити вулики (звичайно це робилося на Теплого Олексія - 17 березня за ст.ст.), їх обкурювали волошкою з метою запобігти цвілі. Духмяними рослинами натирався одяг пасічників, більшість яких, до речі, уникала алкогольних напоїв. У травні вічка вуликів обмазували овечим молоком - вважалося, що це сприяє розмноженню бджіл. Українські пасічники володіли багатьма способами природного та штучного роїння, зокрема вмінням затримати новий рій, що відокремлювався від бджолосім'і та відлітав, обприскуючи його водою й відсаджуючи у порожній вулик. З весни, коли було ще мало квітів, і бджоли після зимівлі виглядали кволими, їх підгодовували патокою, підмішуючи іноді до неї корицю, гвоздику і навіть вино. Мед брали, обкурюючи вулики, щоб не знищувати бджіл, звичайно двічі на рік: у липні та у вересні. Розрізняли липовий мед, який вважали особливо корисним при застудах, мед із гречки та квітів інших рослин. Вийняті з вуликів соти, заносили у теплі приміщення (медові бані) й клали у спеціальні сита, що стояли над коритами, куди стікав мед. Спорожнілі соти перетоплювали на віск і пресували на воскобійницях. З появою рамочних вуликів мед стали одержувати за допомогою медогонки. З настанням холодів вулики ставили в утеплені, напівземляні приміщення - ольшаники. У пасічниковому побуті виробилось своєрідне звичаєве право (неписаний закон), яке досить суворо регламентувалось. Наприклад, Литовський статут узаконював смертну кару за крадіжку бджіл. На Слобожанщині цей закон також, діяв. З історичних джерел відомі непоодинокі випадки так званих “бджолиних воєн”. Скажімо, перше антифеодальне повстання, яке датується IX століттям, безпосередньо пов'язане з бортництвом. Збираючи данину з древлян, київський князь Ігор порушив обітницю - вимагав повторного оброку медом та воском, що й призвело до його страти. Згодом за ловецтво й видирання бджіл у чужих угіддях спалахнула міжусобна війна між київським придвором та Овруцьким князівством. Відомий і такий факт. Майже всі угоди, які скріплювались у київському княжому дворі, завершувались обов'язковим почастуванням знаменитим руським медовим трунком. Вважали за честь придбати славетної медівки й торговці, які йшли на кораблях “з варяг у греки”. Володимир Великий навіть видав указ про створення спеціального прошарку службовців - медоварів, суспільне становище яких було високим - вони посідали четверту сходинку в ієрархії придворної обслуги. Питний мед вистоювали в льохах кілька десятків літ. Літописець відзначає, що “на честь кожної військової перемоги та спорудження церкви князь наказував готувати триста варок меду”. Особливого розвитку набуло пасічництво з хрещенням Русі. Крім меду, що використовувався в обрядових дійствах, не меншу роль відігравав і віск для свічок, без яких не міг обійтись жоден культовий обряд. Тому в давніші часи майже кожна родина тримала бджіл. Мати власну пасіку означало і шляхетне суспільне становище особи. “На Слобожанщині перші поселенці з меду варили горілку (медовуху), яку вживали в великих кількостях. Бочки меду та брили воску возили продавати (плавом, на човнах) по Дінцю на Дон і Кубань, виготовлені з воску свічки відвозили в Бєлгородський Миколаївський монастир та вивозили на ярмарки Харкова, Вовчанська, Бєлгорода”. З розвитком бджільництва виникло дуже гарне ремесло - сукання церковних свічок. Пасічники самі лили свічі для церков, для особистих потреб, а також на продаж з гарними нарізами по воску. Але з часом при монастирях були організовані свічні заводи, і духовенство монополізувало увесь свічний прибуток. Приватним людям заборонено було продавати свічки, що незабаром знищило цей красивий стародавній український промисел. Тільки де-не-де якась бабуся сукала по-старинці церковні свічі.
...Коли мова заходить про найвизначніших діячів, що заклали наукові основи бджільництва, по праву має бути назване ім'я Петра Івановича Прокоповича, котрий з цілковитою підставою міг сказати про себе: ”Я проник у таємниці роду бджолиного далі, ніж усі мої попередники.” Наприкінці XVIII століття, коли Прокопович починав свою діяльність, мед, зібраний протягом літа бджолами, вибирали з вуликів тільки після того, як умертвляли бджіл. Пасічники або продавали вулики з бджолами “на вибій”, або самі обкурювали бджіл у вуликах сіркою, а потім продавали мед, перемішаний з бджолами та воском. Щоб покласти край цьому дикунству, П.І.Прокопович побудував перший у світі розбірний рамковий вулик - вулик з рухомими стільниками в дерев'яній рамці і так удосконалив способи утримання бджіл, що ті почали відкладати у стільниках чистий мед, який легко можна було відбирати, не знищуючи ні самих бджіл, ні бджолиного розплоду. Уже на схилі віку, заснував П.І.Прокопович на Чернігівщині першу в історії школу бджільництва, вихованці якої мали навчитися, як він писав, “не умертвляючи існування їх різними надійними способами, назавжди зберегти кожну бджолину сім'ю…”
