"...Кого не видала на своем лице земля русская! Обливал ее кровью детей ее злой татарин, а прежде рыскал по ней дикий половец, а еще прежде опустошал ее дикий гот.Древняя песнь о полку Игоревом говорит о готских пленница:”Звоня русским златом, поют время Бусово, лелеют месть Шарукану.”Шарукан, князь половецкий, известен в летописи под 1107 годом.Бусов яр и поныне известен - в 15 верстах от берега Донца и Салтова к востоку. Готские девушки поют время Буса, конечно, по приятному воспоминанию о давних родичах.Это событие, приятное для тщеславия готиянок,видим у Торнанда.Он пишет:”Винитаир (князь готский), поступил отважно, - Буса, предводителя антов, с сыновьями его и с знатнейшими боярами, приказал повесить, дабы устрашить всех строптивых”.Итак, событие,лестное для гордости готеянок-немок было очень грустно для славян; гордые готеянки памятью об этом событии утешали себя в невеселом плену, поджигали Шарукана, жадного до корысти, на кровавую отвагу против русских. Не всегда же и дикому половцу проходили даром злодейство его в земле русской, ему жестоко отмщали за дела его в его улусах. Песнь о полку Игоревом поет о галицком князе Ярославе:”Грозы твои бегут по землям; ты отворяешь ворота Киевские; ты стреляешь с отцовского златого стола в САЛТАНА, что за дальними землями. Бросай, господин, стрелы в Кончака, поганого Кощея, в отмщение за землю русскую.САЛТАН, САЛТАНОВСКОЕ, здесь означает укрепленное место Кончака, сильного князя рослава, князя галицкого, и из Галича долетали до гнезда Кончакова - до САЛТАНА , или САЛТОВА. САЛТАНОВО очень памятно было русским. САЛТАНОВО ГОРОДИЩЕ, САЛТАНОВ КОЛОДЯЗЬ твердо сохранились в памяти их. (Д.Багалей)
ПОЛОВЦІ І РУСИ
В наших краях відбувалися події, описані в "Слові о полку Ігореві", тому розглянемо половецькі часи детальніше.
Як усі степовики , половці кочували й випасали стада . “В одній хвилині половчанин близько й умить його немає. Наскочить, і, чолом дотикаючись шиї коня, підганяє його ногами й батогом та мчить далі як вихор у перегонах з вітром" , - писав у ХІІ ст. Євстахій зі Салонік.
Древньоруський літопис "Повість минулих літ" вперше згадує половців у 1054 році. З того часу їхнім наскокам не було впину. Головним заняттям половців був випас худоби. Живучи поруч з українцями, кочівники переходили до хліборобства, приймали християнство й одмовлялися від поклоніння речам і віри в злих духів та їх слуг - шаманів. Разом з аланами, болгарами та українцями половці будували міста: Донець (на місці давнього Донецького городища - в урочищі Карачовки), Шарукань (на місці Салтівського городища), Суров, Балик...
Згадаємо історію будівництва та руйнування Салтова. Збудували його алани в VIII ст. В 965 році його зруйнував князь Святослав Ігоревич. На початку ХІІ ст. відбудував його половецький хан Шарукан. Але місто було знову зруйновано Володимиром Мономахом, який відкинув Шарукана за Кавказ. Підріс онук Шарукана Кончак, який став ханом , прийшов з кипчаками в наші краї, щоб помститися за свого діда. Відбудував (вкотре!) місто Салтів ... Зробив його місцем своєї ставки.
Звідси він робив набіги на сусідні Переяславське, Чернігівське, Новгород-Сіверське та Київське князівства, - про все це розповідають стародавні літописні джерела. А ми звернемо увагу на текст “Слова...”, розглянемо події, змальовані в поемі. Весна 1185 року. Половці повертаються зі своїх зимових кочовищ. В цей час Новгород-Сіверське князівство в русі, всюди бряжчить зброя, блищать шоломи, гострять шаблі, - готуються на діло велике: навести полки “на землю половецьку за землю Руську..."
Іржуть коні за Сулою,
Слава дзвенить у Києві,
Сурми сурмлять в Новгороді,
Стяги мають у Путивлі -
Дожидає Ігор брата Всеволода…."
Всеволод Трубчевський і Курський, Святослав князь Рильський та Володимир Путивльський спішать з'єднати війська свої з Ігоревими та пошукати "собі честі, а князю слави".
З Новгород-Сіверська Ігор виступив 23 квітня, - говорять літописи. Поволі рухається невелике військо. На дев'ятий день, 1 травня 1185 року відбулося сонячне затемнення:
“Глянув Ігор на ясне сонце, та й побачив - військо тьма покрила, сказав тоді боярам своїм: "Что єсть знаменне се?” Ті опустили голови: "Княже, се єсть не на добро знаменне се", - говорить княжий літописець.
Ігор же вирішив не гадати про долю завчасно. Мужній, сміливий, рішучий, молодий, - йому було тоді 34 роки - він говорить:
"Лучче нам порубаними бути,
ніж позору зазнати!"
"Хочу,- каже, - з вами, русичі,
Чи списа зломити
При полі половецькому
Та й наложити головою,
Чи шоломом пити воду з Дону"
Зауважимо, що Доном називали сучасний Сіверський Дінець і долішню течію теперішнього Дону (від місця, де в нього впадає Сіверський Дінець) до моря, Малим Дінцем називали річку Уди. Дон же в древньоруських літописах виступає під іменем "Дону Великого", в східних авторів Дон - це ріка Буртас чи Танаїс (за версією Г.Е. Афанасьєва, який спирався на Джейхані, Ібн Руста, Ідрісі та ін.).
"Страна незнана, з її яругами, курганами і грязевими місцями" - такий половецький степ, змальований автором "Слова о полку Ігореві".
Половецька земля займала причорноморські степи від Дунаю до Волги, кримські степи, береги Азовського моря. Наш Салтів бур прикордонним північним центром половців. Їх сторожеві пункти, знаходилися на найвищих місцях, звідки добре видно було далеко на північ і на захід, тобто, місця ймовірної появи русичів - основних ворогів кипчаків. Ці найвищі місця: Коб'якове поле - 202 м та Кончакове - 176 м над рівнем моря. Були кочові поселення і далі на північ в 1 - 2-х переходах, - але ці поселення були невеликі. Центром же північного прикордоння був Салтів з його фортецею, - сюди і йшов Ігор, в надії, що ще не всі кочовики повернулися з південних степів, основні сили половецькі ще десь далеко.. Він вважав, що можна легко перемогти незначні сили і йти далі, шукати "града Тмутараканя" .
(Тмутаракань - це місто на Таманському півострові, яке в минулому належало Чернігівським князям. Його захопили в XI ст. половці. Ігор міг ставити метою повернути цю спадщину. Змальований в “Слові…” “Тмутараканський болван “- предмет дискусії дослідників. Ми вважаємо, що автор змальовує кам'яну брилу , фрагмент маяка, яка стояла на місці Тмутаракані, на березі Керченської протоки.На цьому камені надпис на старослов'янській мові говорить, що в І068 році князь Глеб Святославич міряв по льоду відстань "от Тмутороканя до Кърчева", тобто, ширину Керченської протоки, - нараховано було 14 тисяч сажень. Зараз ця 864-кілограмова плита знаходиться в Ермітажі, а під нею табличка :"Тмутараканский камень". Як ця брила потрапила до Ермітажу - довга історія, в якій приймали участь і А. Мусин-Пушкін, і прем'єр-майор Х.Розенберг, і адмірал М.Мордвінов, і капітан козаків П.Пустошкін, і Катерина ІІ, - та це вже інша історія…)
...І ось половці "дорогами непроложеними" ( тобто, з поспіху, адже вони завжди перед походами завчасно "протеребливали дороги” або йшли постійними сакмами ) побігли до Дону (Дінця) назустріч війську Ігоря. "Кричать їх вози опівночі, наче лебеді-кликуни." А Ігорь веде до Дону воїнів, не дивлячись на "недоброе знамение". Поволі просувається військо, вслід за ним ідуть по п'ятам хижаки, що чекають на жертви майбутньої битви. Люди і звірі ідуть поряд все далі на південь.
Коли вислана вперед розвідка доповіла, що захватити половців зненацька не вдалося, -вони озброєні і готові до бою, - Ігор не повернув коней, а сказав: "Оже ны будеть не бившися возворотиться , то сором ны будеть пущеи смерти, - но како ны бог даст..."
Перша битва відбулася в п'ятницю, 5 травня, на річці Сюульрій. (“Сюульрій” - “розлив води”). Закінчилась вона перемогою для русичів.
"...На другий день, в обідню пору зустріли русичі полки половецькі, що стояли на протилежному боці Сюурлію... Коли вони були біля Сюульрію, виїхали з половецьких полків стрільці та, випустивши по стрілі на русь, поскакали... Передні воїни-русичі били й брали їх у полон. Половці пробігли повз своїх мешкань, а русичі, дійшовши до них набрали багато добичі. “
Добича їх була такою багатою, що “покривалами, плащами та кожухами і всякими дорогоцінностями половецькими стали гаті мостити через топкі місця “. Бойові ж знаки: червоний стяг, білі хоругви, червона чолка, срібне древко дістались хороброму Ігорю Святославовичу.
("червона чолка" - бунчук: кінський хвіст на древку, пофарбований в червоний колір-символ влади)
Після першої переможної битви Ігор запропонував відразу ж повернутися назад, але на це не погодились Святослав Ольгович і Всеволод Святославович, і було вирішено переночувати в полі. На ранок -
"Чорні хмари находять з моря,
Трепече в них синя блискавка -
Бути грому великому,
Литися дощеві стрілами
з Дону синього.
Тут же то списам поламатися,
Тут же то шаблям пощербитися
Об шоломи половецькі
На річці Каялі
Близько Дону синього."
"Дрімають в полі русичі, далеко залетіли! А в цей час Кончак веде своє військо назустріч Ігорю, а за ним Гзак поганий."
(Гзак і Кончак - половецькі хани . Особливо енергійним був Кончак, який багато разів ходив на Русь. Разом з тим він кілька разів виступав союзником того чи іншого руського князя під час міжусобних воєн. До речі, син Ігоря Володимир , коли був в полоні половецькому, оженився на дочці хана Кончака. На Русь він повернувся в 1187 році разом з дружиною і дитиною, тут Кончаківну охрестили, дали їй їм'я Свобода і обвінчали за християнським звичаєм.)
Наступило 5 травня.
“Ось вітри віють з половецької сторони стрілами на хоробрі полки Ігореві" /битва розпочалась перестрілкою з луків/. Ігор баче стяги половецькі, які маячать зі сходу і з півдня, ось вони вже з усіх сторін руські полки обступили. Діти бісові бойовим кликом поля перегородили, а хоробрі сини руські загородились в зімкнутому оборонному строю щільно зіставленими червоними щитами, приготувавшись до бою"
Хоробро билися руські воїни, але сили були занадто нерівними. Першими кинулись утікати з поля бою наняті загони коуів
(коуі - тюркські племена, що мешкали на Чернігівській землі, вони виступали на стороні руських князів)
Щоб їх повернути, Ігор на коні помчався за ними. Але не зміг їх зупинити. І коли повертався до війська, був взятий в полон половцями. В Іпатієвському літопису так описується взяття в полон: "Держим же Ігорь виде брата своего Всеволода крепко борющагося и проси души своей смерти, яко да бы не видил падения брата своего". Тут два брати, Ігор і Всеволод, розлучились, захвачені в полон різними ханами, на березі бистрої Каяли." Так закінчили битву хоробрі русичі, сватів напоївши кривавим вином, а сами полягли за землю Руську. “Поникла трава зі жалощів до полеглих, а дерева від жалю до землі похилилися.”
Після поразки Ігоря (який “потопив багатство в річці Каялі - річці половецькій, насипавши на дно руського золота ") настали тяжкі часи для Русі.
"На річці на Каялі тьма світло закрила, темні сили подолали світлі, по руській землі розсипались половці, як виводок гепардів. Сором поразки закрив собою колишню славу, уже ударило насилля половецьке на свободу русичів, уже кинувся Див на землю руську".
Після перемоги на Каялі “в січі злій вельми” половці спустошили Поросся й Чернігівське князівство. А 2 січня 1203 року Кончак, Данило (син Коб'яка), Рюрик з Ольговичами взяли Київ. “І створилося велике зло на руській землі..."
Допоміг Ігорю втекти з полону половець Овлур: "Від Дону до Малого Дінця думкою поля міряючи", і далі - на Київ .
"Сонце світиться на небі, руські діви співають славу Ігорю . То Ігор повернувся з полону, іде до Києва. Села раді, міста веселі: вся Руська земля до далеких Дунайських поселень радується поверненню Ігоря”.
|
