Меню сайта
Форма вхіда
Пошук
ТОП матеріалів
Найпопулярніші
Найкоментованіші
Найкращі
Найновіші
Рекомендуємо прочитати
Инфо, цифры, факты: Поиск
Коммерция: Продам прибор нормализации артериального давления
Рекомендую отказаться от медикаментов! Продам прибор нормализации артериального давления.Уникальный прибор для тех кого беспокоит давление, обладает высокой терапевтической эффективностью и может быть использован в еще более широких масштабах в качестве нетравмирующего,не вызывающего каких-либо побочных осложнений немедикаментозного средства.Прибор номинировался на Нобелевскую премию в 2008г.
тел. для справок: 050-779-14-42; 093-019-00-22 Читать далее...

Коммерция: Здоровье без врачей
ВОВЧ@НСЬК Чт, 21-11-2024, 13:11
Вітаю Вас Гость | RSS
Кто автор?  
 Публикации
Головна » Статті » Прочее

Славнозвісна пісня стряпчого Вовчанського повіту
Дивлюсь я на небо та й думку гадаю:
Чому я не сокіл, чому не літаю,
Чому мені, Боже, ти крилець не дав?
Я б землю покинув і в небо злітав.


Цей перший вірш з вершини творчості Михайла Петренко - циклу "Небо" -  став славнозвісною народною піснею. Покладена на музику донькою українського поета В. Александрова Людмилою, вона швидко стала популярною на всій Україні. Пізніше була аранжована композитором В. Зарембою, Т. Г. Шевченко цього вірша власноручно записав собі в альбом.

Михайло Петренко — автор 19 поезій, надрукованих протягом 1841 — 48 років в харківських альманахах “Сніп”, “Молодик”, “Южный русский сборник”. Є відомості, що він написав п'єсу “Панська любов”, але вона не збереглась.
Так сталося, що донедавна біографія українського поета-романтика прогресивного напряму XIX століття Михайла Миколайовича Петренка була майже невідома. Були, щоправда, деякі скупі уривчасті свідчення, які важко було підтвердити. Лише тридцять років тому було незаперечно встановлено, що поет народився 1817 року в Слов'янську.

1836 року Михайло Петренко вступив до Харківського університету і закінчив його 1841 року.
У роки навчання поета в університеті посилилась увага до української історії, української народної культури. Харків як центр Слобожанщини і всієї Східної України докладав багато зусиль до відродження української духовності, і це значною мірою відбилося на життєвій позиції, творчості і, врешті, на долі Михайла Петренка. На жаль, дослідники не мають сьогодні свідчень про те, чим займався поет одразу після закінчення Харківського університету. Висуваються припущення, що він працював десь за межами України. Потім став працювати по цивільному відомству. В літературі, зокрема, вказується, що якийсь час він був наглядачем повітового училища в місті Лебедині (тепер Сумської області).
Про самого поета і рід Петренків розповіла у своєму листі, який знаходиться у Слов'янському краєзнавчому музеї, правнучка поета по сину Миколі Наталя Борисівна Шептій. В Харківському обласному архіві вона зробила копію рапорту виконуючого обов'язки стряпчого Вовчанського повіту Михайла Миколайовича Петренка від 31 травня 1848 року, у якому він просив Харківського губернського прокурора надати йому відпустку, оскільки він одержав “третье известие, что болезнь матери моей усилилась и что если я не явлюсь к ней немедленно, то в случае ее смерти, я должен буду подвергнут невозвратимости потери”. Отже, незаперечним є те, що Михайло Петренко спочатку служить у Вовчанську, а потім у Лебедині. До речі, в листі подружжя Шептіїв говориться, що поет був одружений з дворянкою Анною Миргородовою. У них було двоє дітей, Микола і Людмила. Інших біографічних даних майже ніде немає. Не залишилося навіть його портрета.

Михайла Миколайовича Петренка не стало 25 грудня 1862 року. Його останній чин —колезький асесор.

Найвідоміші твори:
Взяв би я бандуpу
Та й загpав, що знав.
Чеpез ту бандуpу
Бандуpистом став.

А все чеpез очi,
Коли б я їх мав,
За тi каpi очi,
Душу я б вiддав.

Марусино, серце,
Пожалiй мене, —
Вiзьми моє сеpце,
Дай менi своє.

Маруся не чує,
Серця не дає,
З іншими жартує —
Жалю завдає.

Де Кpим за гоpами,
Де сонечко сяє,
Там моя голубка
З жалю завмиpає.

Взяв би я бандуpу
Та й загpав, що знав.
Чеpез тiї очi
Бандуpистом став.



Дивлюсь я на небо та й думку гадаю:
Чому я не сокіл, чому не літаю,
Чому мені, Боже, ти крилець не дав?
Я б землю покинув і в небо злітав.

Далеко за хмари, подальше од світу,
Шукать собі долі, на горе привіту
І ласки у зірок, у сонця просить,
У світлі їх яснім все горе втопить.

Бо долі ще змалку здаюсь я нелюбий,
Я наймит у неї, хлопцюга приблудний;
Чужий я у долі, чужий у людей:
Хіба ж хто кохає нерідних дітей?

Кохаюся з лихом, привіту не знаю
І гірко і марно свій вік коротаю,
І в горі спізнав я, що тільки одна —
Далекеє небо — моя сторона.

І на світі гірко, як стане ще гірше, —
Я очі на небо, мені веселіше!
Я в думках забуду, що я сирота,
І думка далеко, високо літа.

Коли б мені крилля, орлячі ті крилля,
Я б землю покинув і на новосілля
Орлом бистрокрилим у небо польнув
І в хмарах навіки от світу втонув!




Цитьте, вітри! Цитьте, буйні!
В лузі не гудіте!
Моє горе лягло спати,
Так не побудіте.

Ох, заснуло воно в серці,
Як в норі гадюка;
Наче легше мені стало,
Наче менше мука.

Цитьте, вітри! Цитьте буйні!
Горя не будіте!
Дайте мені, молодому,
Хоч на час спочити!

Бо те горе нескінченне,
Боже, надоїло;
Чую, серденько від його
В крові закипіло.

Що ж те горе колихало,
Від чого заснуло?
Мабудь, мила чорнобрива
К серцю пригорнула?

Сеї ласки я не знаю,
В сьому не кохаюсь:
Коли тяжко мені стане,
К дубу пригортаюсь!

Моє горе, моє люте
Вздохи колихали;
Сльози, пісні жалісливі
Його присипляли.

Уморили моє горе
Не жарти дівочі:
Ох, вибили його з сили
Безсоннії ночі.

Цитьте ж, вітри, не гудіте,
Нехай йому спиться!
Мука мені, як проснеться:
Душа розболиться!

Ой, загули буйні вітри,
Похилились лози:
Чую, горе моє встало:
Ой, де ж мої сльози?


НЕБО (Уривок)

 
Туди мої очі, туди моя думка, 
Де ти живеш, Галю, сердешна голубка;
Од раннього ранку до пізньої ночі 
Я плачу без тебе і виплакав очі;
А ти мого горя не чуєш, не знаєш. 
О, як болить серце, як тебе згадаєш! 
Дарма топлю очі далеко за гори:
Я Галі не бачу. Зате ж люте горе,
Мов тая гадюка, коло серця в'ється;
О, як йому тяжко, о, як воно б'ється! 
Дарма топлю очі в крайнебо блакитне:
Для всіх воно ясне, ласкаве, привітне, 
По ньому так пишно місяць ясний ходе, 
І тисяча тисяч зірок за ним броде;
Від його ж на мене недолею віє;
Як гляну в крайнебо, серденько заниє, 
Останнюю радість од серця одгоне, 
Тумане очиці, душу горем томе;
Бо там за горою, де зіронька сяє, 
Там, там моя мила голубка витає, 
Закрилась від мене і небом, й горами, 
А я тут зостався з горем та сльозами. 
Туди ж мої очі, туди моя думка, 
Де ти живеш, Галю, сердешна голубка!
 

ІВАН КУЧЕРЯВИЙ
1.
У неділеньку раненько,
Рано до схід сонця, 
Ой журилася Грициха,
Сівши у віконця,
 І смутними оченьками
За Самар гляділа,
У те поле безконечне,
Де Савур-Могила.
З того краю далекого
Сина сподівалась, 
Не раз, не два, його ждучи,
Слізьми умивалась. 
Давно пішов з козаками
У степ на татарів;
І немає об них вісті,
Мов у воду впали. 
Полетіли на врагових
Сизими орлами. 
Не дай, Боже, на чужині
Лягти головами.
2
Не сон схилив головоньку
На білії руки;
Ой упала, схилилася
Од тяжкої муки.
Ой згадавши вона сина,
Мужика згадала;
Серце кров'ю облилося,
Вона плакать стала.
Не год же він у неволі
У польській Вкраїні;
Ще попався вражим ляхам
При лихій годині, 
У ту пору, в ту годину,
Як Буш руйнували;
Відтіль взяли сердешного
З грізними синами. Ллються сльози з очей смутних,
Як дощик той з хмари;
Лились довго, виливались, 
Потім перестали!
У польській Вкраїні;
Ще попався вражим ляхам
При лихій годині, У ту пору, в ту годину,
Як Буш руйнували;
Відтіль взяли сердешного
З грізними синами. Ллються сльози з очей смутних,
Як дощик той з хмари;
Лились довго, виливались,
Потім перестали
З
Не вій, вітре, не вій, буйний,
На самарські лози, 
Лучше повій на Грициху,
Та звій з очей сльози, — 
Та звій в Самар, нехай плинуть
В море за водою, 
Щоб сліз дарма не тратила
Вона за дочкою.
Одпустила її з братом
В далеку дорогу,
Аж на Донець в Святі Гори. Помолитись Богу; 
1 жде її, не діждеться,
 А матері мука; 
Чи хто стукне, чи хто грякне, 
Так серце й застука.
«О, крий Боже, голубоньку
В дорозі від лиха...»
Та й здихнула тяжко, важко 
По дочці Грициха; 
Бо скучно їй, одна дома, 
Ні з ким розмовляти, 
I нікому старесенькій
 Порадоньку дати.
4.
Не все гудуть буйні вітри,
Не все стогне море;
От так в серці після лиха
Не вік живе горе. 
Настає свята година,
Та свята минута:
В тую пору не наляже
На серденько смута,
 І на душі тихо стане,
Як там під зірками;
Тоді, тоді невідоме
Щось робиться з нами! 
Душа, очі, наше серце
Так і льнуть до неба;
Тоді чоловік спізнає,
Що молиться треба!
 Довго, довго у віконця
 Грициха сиділа;
Потім встала, до образів
Свічки посвітила, 
Перед іконами святими
Вона ниць упала;
За мужика і за дітей
Молитися стала. 
Її печаль і молитва
Богом прийнялася;
Бо там, в степу, за Самар'ю,
Кура піднялася.



По материалам http://www.uroki.net/docukr/docukr12.htm

Категория: Прочее | Додав: volchansk (17-12-2008)
Переглядів: 2992 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 5.0/1 |
Всего комментариев: 1
0  
1 bes-kh   (17-12-2008 07:17) [Матеріал]
Українські ліричні пісні. Вип. 2. Київ, "Музична Україна", 1993.

Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Реєстрація | вхід ]
Категорії каталога
История--ххх [108]
Туризм [65]
Достопримечательности [53]
Творчество [33]
Инфо, цифры, факты [77]
справочники, информация
Известные земляки [22]
Волчанцы всех стран соединяйтесь! [14]
Прочее [25]
СОБЫТИЯ [5]
Официоз [54]
Информация официальных органов, пресс-релизы
WOLF-ZONA [3]
Верхний Салтов: Гений Места [70]
ОТДЫХ НА ПЕЧЕНЕЖСКОМ ВОДОХРАНИЛИЩЕ [98]
ИСТОРИЯ>>> [2]
Коммерция [4]
Реклама, прайсы, объявления
Міні-чат
Опитування
Что является для Вас основым источником новостей о жизни города?

[ Результаты · Архив опросов ]

Всего ответов: 107
Друзі сайту

наша кнопка
Волчанск (Украина) - сайт земляков

Статистика

Онлайн всього: 1
Гості: 1
Користувачі: 0
Copyright "Bank e-Day" © 2024