Під час голодомору проживала в с.Мала Вовча, мені тоді виповнилося 9 років, ходила до 1-го класу. В сім’ї, крім мене, були мати, батько, бабуся, дідусь, дядько, тітка.
В 1932 році «активісти села» забрали всі продукти харчування. Я пам’ятаю той день, під’їхало троє на підводі коли забирали все з сараю і з горища, зайшли до хати, а у хаті у нас в кутку стояла баддя з пшеницею,
а перед цим, коли «активісти» зайшли до хати, батько посадив мене на баддю і наказав стерегти її. Один з чоловіків схопив мене і кинув в протилежний куток хати. Забрали все до зернини. Але не тільки зерно заб-
рали, а й картоплю, цибулю, капусту, квасолю і ту забрали. Таке було по всьому селі. Забирали у людей всі продукти, грузили на вози і вивозили, а куди - я не знаю.
Через деякий час люди почали пухнути від голоду. Їли все, що було їстівне: лободу, грищики, загиблих тварин. Нас, учнів, один раз на день годували, давали куліш, чумизу, баланду. Але цього було мало, діти гинули по селу незчисленно. Два рази на день по селу їздила підвода і збирала мерців, бувало, що напівживих. Ховали по 3-5 людей, аби собаки не тягали. А бували й такі моменти, що нікому було збирати трупи, то закопували прямо у дворі або в садку.
Дуже багато людей померло, коли почало достигати жито, хоча і охороняли його солдати, але люди все одно крали, наїдалися і помирали прямо на полі.
Мої бабуся і мати кожного дня ходили в Росію міняли полотно, платки (які залишилися від приданого матері) на жменю якої не будь крупи, а бувало й просто ходили просили милостиню.
Під час голодомору з моєї сім’ї померли всі крім мене і матері. По сусідству жила сім’я дідового брата там теж під час голодомору померло 5 людей. Не дай бог такого, голодомор – страшніший за війну.

Олександра КОТОВА,
1924 р.н., с.Мала Вовча

На той час в 1933 році мені було 9 років. Сім’я складалася з чотирьох людей: батько, мати, брат і я. Хто були сусіди - не пам’ятаю. У голодомор спочатку помер батько, якому тоді було 30 років, а потім згодом помер і брат, якому було лише 7 років (у них опухли ноги від голоду).
Свого господарства ми не мали. Тому в голод приходилося їсти висадки з буряків, листя з берестка, яке сухим товкли і пекли з цього коржики, а також грищики, щавель, калачики. Також ще допомогло вижити те, що ходили обмінювати якусь одежу в Росію, бо там люди голоду не знали.
Померлих ховали в одну яму, яку викопували і не закидали аж поки яма не буде повна померлими. Її прикривали якимось хмизом, щоб не попадали живі. Гробів не робили, а зав’язували в білізну і зашивали ниткою.
Ця яма знаходилася в колгоспному садку.
Пізніше, після смерті батька та брата, почали приходити із Сибіру посилки від дядька (як звати його я не пам’ятаю). Врожай на хліб був хороший, але приходили виконавці (близько 10 чоловік) і забирали все. Але батько
зумів приховати 2 мішки під порогом, саме там вони і знаходились...

Василь УДОД,
1924 р.н., с.Мала Вовча

На початку 1932 року наша сім’я складувалася із 6 чоловік: моя бабуся, батько, мати і два брати. Мені було 13 років. Я добре пам’ятаю ті часи. У нас було зерно вдома, але прийшли виконавці і все забрали. Мій батько працював ко-
нюхом. Вдома у нас була корова і лише це нам допомогло вижити.
На той час у нас був організований колгосп. Голова колгоспу Товстолуг Харитон Дмитрович, це батько Удод Марії Харитонівни дуже піклувався за людей. І якщо тільки можна було, то якусь зернинку чи шматок сухарика давав людям.
Ми ходили з дітьми до школи в село Бузове, кожного дня пішки туди і назад. Але у 1933 році школу довелося кинути, бо в нівчому було ходити.
Ходила боса. Мене поставив голова носити воду людям на поле. Дві цеберки на коромисло, третю цеберку в руки – і так цілий день. Хрещена не дозволяла мені робити, але де було діватись. Потім стали пухнути в мене ноги. Їли ми багато споришу, калачики- і так ми вижили. Наша сім’я вижила вся у голодні роки.

Марфа БОНДАР,
1919 р.н., с.Мала Вовча