У графа Гендрикова з села Графського був кріпак — з дворових, кучер Степан Масюта. Він був виміняний паном на борзих собак. Собою — статний, кучерявий, сильний. Гарно співав. Пан Степана дуже любив, і вся двірня поважала його за доброту. З козачками він навчився грати у шахи, грі на гітарі.

Роз'їжджаючи з паном по гульбищах,що влаштовували в своїх маєтках Трубецький, Неклюдов, Сердобін, Пассек, Хорват, Задонські, Степан з іншими кучерами та панською челяддю розважалися по своєму: співали гуртом українські пісні, розповідали один одному дотепні історії. Не забували парубки, звичайно, і про дівчат.
Кріпачок часто гукали до себе і пани. Особливо красивим з них було лихо, коли в маєток приїздили панські синки. Для дівчат п'яні оргії офіцерів нерідко закінчувалися появою байстрюків, утопленицями... 

Земли в с.Графское в первой половине 18в были пожалованы Екатериной І племяннику, сыну ее сестры Христины, гр. Ив. Симон. Гендрикову, бывшему впоследствии генерал-аншефом. Жителей в селе до 1.000, свеклосахарный и конский заводы и 5 ярмарок. В эпоху освобождения крестьян Графское принадлежало гр. Ив. Ал. Гендрикову, который владел здесь с сестрою 12 тыс. дес. земли, между тем как все гр. Гендриковы имели в своем владении в Волчанском уезде 15 тыс. дес. В сл. Рубежная в то время бьіл большой свеклосахарный завод, принадлежавший обер-форшнейбергу гр. Степ. Алек. Гендрикову (работающий под фирмой „Ротермунд и Вейссе), основанный в 1850 оду; завод вырабатывает песка, патоки и резки свекловичной на сумму свыше 400 тыс. рублей при 300 рабочих.

Якось, повертаючись з чергового гостювання, граф наказав зупинитися в одній слободі - - розім'яти кістки та попити xолодняка. Степан прив'язав коней і пішов попрохати циберку витягнути води.
Помахуючи арапником, відчинив хвіртку і побачив, що біли клуні стоїть дівчина. Співаючи сумну пісню, вона тіпала прядиво.
Пружні, ще, мабуть, ніким не ціловані груди погойдувалися в такт помахів дівчини. Степан підійшов ближче, привітався.
Кріпачка зашарілася, рум'янець так і залив пухнасте обличчя. А графський кучер стояв, немов вкопаний, зачарований красою дівчини.
Підійшов пан, запитав.
— Чия ж ти будеш, дівко?
— У минулому році наше село виграв у карти майор Куроп'ятников, — ледь чутно відповіла та.
— А тебе він часом не продасть? — поцікавився граф. — Мені треба оженити Степана — приведеш мені з дюжину нових душ.
Цього ж дня граф домовився, що майор обміняіє дівчину та ще з десяток дівчат на борзих. Цілу дорогу Гендриков перебирав у пам'яті парубків, яких можна було одружити на виміняних дівчат.
Посміхався: буде чим поласувати, користуючись правом «першої ночі»...
А у його кучера не виходила з голови Оксанка — так звали дівчину, вона весь час стояла у нього перед очима. 

Оксана була приставлена покоївкою до графині, і Степан міг бачити її щодня. Так вони і покохалися.
Одного разу, плачучи, повідала дівчина, що пан давав їй гроші за те, щоб побавитись з нею на острові. Степан не витримав і пішов до графа просити дозволу одружитися з Оксаною. Той з радістю погодився і навіть вручив молодим щедрий подарунок. І весілля було веселим. Та вранці, після пернюї ночі, яку молода провела з графом, заробивши «цілковий», молоді, обійнявшись, гірко плакали.
Що робити-- така доля... 

З часом Оксана народила руденьку дівчинку — копію Гендрикова.
Повертаючись з поїздок, Степан цілував Оксану, а до дитини душа якось не лежала.
Минув ще один рік, і дружина народила кучерявого, як ягнятко, сина, назвали Степаном. Хоч і були кріпаками, та ще міцніше стали кохати один одного Степан і Оксана. І не відчували, що поруч біда...

І. ЗАХАРОВ.

^{Масютина гора}

^{На верхівці гори}

^{Завалені печери}