Коммерция: Продам прибор нормализации артериального давления
Рекомендую отказаться от медикаментов! Продам прибор нормализации артериального давления.Уникальный прибор для тех кого беспокоит давление, обладает высокой терапевтической эффективностью и может быть использован в еще более широких масштабах в качестве нетравмирующего,не вызывающего каких-либо побочных осложнений немедикаментозного средства.Прибор номинировался на Нобелевскую премию в 2008г. тел. для справок: 050-779-14-42; 093-019-00-22 Читать далее...
У графа Гендрикова з села Графського був кріпак — з дворових, кучер Степан Масюта. Він був виміняний паном на борзих собак. Собою — статний, кучерявий, сильний. Гарно співав. Пан Степана дуже любив, і вся двірня поважала його за доброту. З козачками він навчився грати у шахи, грі на гітарі.
Роз'їжджаючи з паном по гульбищах,що влаштовували в своїх маєтках Трубецький, Неклюдов, Сердобін, Пассек, Хорват, Задонські, Степан з іншими кучерами та панською челяддю розважалися по своєму: співали гуртом українські пісні, розповідали один одному дотепні історії. Не забували парубки, звичайно, і про дівчат. Кріпачок часто гукали до себе і пани. Особливо красивим з них було лихо, коли в маєток приїздили панські синки. Для дівчат п'яні оргії офіцерів нерідко закінчувалися появою байстрюків, утопленицями...
Земли в с.Графское в первой половине 18в были пожалованы Екатериной І племяннику, сыну ее сестры Христины, гр.
Ив. Симон. Гендрикову, бывшему впоследствии генерал-аншефом. Жителей в
селе до 1.000, свеклосахарный и конский заводы и 5 ярмарок. В эпоху
освобождения крестьян Графское принадлежало гр. Ив. Ал. Гендрикову,
который владел здесь с сестрою 12 тыс. дес. земли, между тем как все гр.
Гендриковы имели в своем владении в Волчанском уезде 15 тыс. дес.
В сл. Рубежная в то время бьіл большой свеклосахарный завод,
принадлежавший обер-форшнейбергу гр. Степ. Алек. Гендрикову (работающий
под фирмой „Ротермунд и Вейссе), основанный в 1850 оду; завод
вырабатывает песка, патоки и резки свекловичной на сумму свыше 400 тыс.
рублей при 300 рабочих.
Якось, повертаючись з чергового гостювання, граф наказав зупинитися в одній слободі - - розім'яти кістки та попити xолодняка. Степан прив'язав коней і пішов попрохати циберку витягнути води. Помахуючи арапником, відчинив хвіртку і побачив, що біли клуні стоїть дівчина. Співаючи сумну пісню, вона тіпала прядиво. Пружні, ще, мабуть, ніким не ціловані груди погойдувалися в такт помахів дівчини. Степан підійшов ближче, привітався. Кріпачка зашарілася, рум'янець так і залив пухнасте обличчя. А графський кучер стояв, немов вкопаний, зачарований красою дівчини. Підійшов пан, запитав. — Чия ж ти будеш, дівко? — У минулому році наше село виграв у карти майор Куроп'ятников, — ледь чутно відповіла та. — А тебе він часом не продасть? — поцікавився граф. — Мені треба оженити Степана — приведеш мені з дюжину нових душ. Цього ж дня граф домовився, що майор обміняіє дівчину та ще з десяток дівчат на борзих. Цілу дорогу Гендриков перебирав у пам'яті парубків, яких можна було одружити на виміняних дівчат. Посміхався: буде чим поласувати, користуючись правом «першої ночі»... А у його кучера не виходила з голови Оксанка — так звали дівчину, вона весь час стояла у нього перед очима.
Оксана була приставлена покоївкою до графині, і Степан міг бачити її щодня. Так вони і покохалися. Одного разу, плачучи, повідала дівчина, що пан давав їй гроші за те, щоб побавитись з нею на острові. Степан не витримав і пішов до графа просити дозволу одружитися з Оксаною. Той з радістю погодився і навіть вручив молодим щедрий подарунок. І весілля було веселим. Та вранці, після пернюї ночі, яку молода провела з графом, заробивши «цілковий», молоді, обійнявшись, гірко плакали. Що робити-- така доля...
З часом Оксана народила руденьку дівчинку — копію Гендрикова. Повертаючись з поїздок, Степан цілував Оксану, а до дитини душа якось не лежала. Минув ще один рік, і дружина народила кучерявого, як ягнятко, сина, назвали Степаном. Хоч і були кріпаками, та ще міцніше стали кохати один одного Степан і Оксана. І не відчували, що поруч біда...
...Розважаючись на чергових гульбищах, граф програв четверо коней, фаетон з кучером. Переможця попрохав, щоб Масюта відвіз його додому, а потім вже повернувся назовсім. Степан, довідавшись про свою долю, про неминуче розлучення з коханою, вирішив помститися. Розігнавши коней в галоп, направив їх прямо у прірву, з крутого обривистого берега в Дінець. Коні, зламавши шиї, плюхнулися у воду, п'яний граф захлинувся у закритій кареті. А Масюта скочив з козел і побіг до графського палацу. Там, захопивши скриньку з пістолями, порохом та кулями і найкращого рисака, зник невідомо куди.
Через деякий час в окрузі стало відомо, що тринадцять озброєних чоловіків ввірвалися на бал і вбили капітана Стеганцева, повісивши на його грудях бірку «За байстрюка», обеззброїли всіх офіцерів, забрали боєприпаси і зникли. Пізніше "тринадцять" повісили майора на яблуні разом з кобелем та сукою, спалили клуню, повну коноплі. Поміщицю Стратилатову, яка примушувала кріпаків білити полотно на льоду річки, вкинули в ополонку. Поміщика Савенка випороли нагайками і примусили повернути корів селянам, забраних за недоїмки. Люди пошепки розповідали, шо невідомі в масках примусили повернути пана штрафи, зібрані за потравку луків та порубку лісу, захопили валку з хлібом і роздали селянам, спалили подвір'я лісопромисловця, а його попередили: -«Не дери шкуру з селян!». Пана, що примушував молоду матір годувати своїм молоком цуценят, повісили з «гірляндою» цуценят на шиї. Небезпечно стало їздити шляхами...
Нарешті, гусарам вдалося напасти на слід «дюжини». Переслідувані кіннотою, народні месники кинулися в плав через Дінець. Та гусари понеслися через містки, оточили місце висадки. Але повсталі кріпаки немов крізь землю провалилися. З Харкова прибуло три ескадрона драгунів, вони прочесали весь ліс, знайшли в ньому печеру. Та вона виявилась порожньою. А вночі з маєтку графа зникло 5 коней, кавалерійська тачанка, десяток гусарських коней. Невідомо куди поділася і Оксана зі своїми дітьми. З Харкова прибули ще війська, знову оточили печеру, почали кидати до неї хмиз, сірку. Але дим і газ виносився з печери. Тоді гусари здогадалися, що в ній, певно, є інший вихід і вітер, що тягне з цього ходу, виганяє дим. Довго нишпорили і через тиждень у крутому урвищі знайшли свіжий пісок. Над ним у горі висіла закинута на коріння драбина з вірьовок. По ній і потрапили в лаз, дійшли рачки до печери, але величезна брила піщаника закривала і звідси печеру. Гора, яку відтоді стали називати Масютиною, так і не відкрила своєї таємниці...
За царських часів на крутому березі Дінця біля рубіжанського містка знаходилися кам"яні копальні в яких в"язні-колодники видобували піщаник. Цей камінь потім направлявся до Харкова, ним вимощували дороги та набережні. Генеральное замощение улиц города намечено на весну 1837 года и уже «в 1836 городское начальство хлопочется о камне для будущих мостовых. Камень предположено добывать в Рогани. Для осмотра камня туда командируют городского голову, помощника архитектора и профессора университета в качестве специалиста». Роганский камень оказался непригодным, и решено было «обратиться с салтовскому камню, образцы которого по рассмотрении в совете министерства путей сообщения удостоились одобрения». В губернском правлении назначают торги «с желающими взять на себя ломку камня в Салтове и доставку его в город. На первый случай требуется 260 куб. саж. Подряд в сумме 29900 руб. остался за майором Колокольцевым, в компанию с которым вступил поручик Римский-Корсаков». Начать замощение улиц Харькова было решено с улицы Московской (пр-т Московский).
В тих печерах в Громадянську війну ховався якийсь Масюта зі своїм загоном бандитів, вони в ці печери звозили награбоване добро. Печери були такі великі, що там вільно міг розвернутися віз. По закінченні І Світової війни Масюта втік за кордон, захопивши частину своїх скарбів, а основна маса залишилася в завалених печерах (тоді печери ще не були завалені). Під час Великої Вітчизняної війни Масюта повернувся в наші краї з німцями, мешкав тут до 1943-го року, поки не розпочався відступ німецької армії. І ось він, коли зрозумів, що німці програли війну, вирішив залишитись тут , а не відступати з німцями. Кажуть, коли наші наступали то ніяк не могли прорвати оборону німецьку. Так ось, Масюта перейшов Дінець, потрапив до командира танкового батальйону чи бригади, і запропонував свою допомогу: він знав , де знаходиться підземний перехід через Масютину гору (тоді вона так не називалась), який іншим своїм виходом закінчується далеко, аж під Варварівкою… Кажуть , зайшли танки в підземелля біля Рубіжнього , а вийшли під Варварівкою, в тилу у німців… Ну і дали вони чосу! Розповідав сам учасник того підземного переходу та бою, танкіст, якого відразу після війни запрошували на піонерське вогнище, на зустріч до Верхньосалтівської школи, Гоков Пилип Антонович. В тому бою він заробив звання Героя Радянського Союзу. А той підземний хід залишався ще довго, поки не почали траплятись всілякі нещастя : кількох чоловік засипало там, ось і наказали воєнним зірвати вхід і вихід в Масютину гору. Масюта після війни потрапив на Соловки, в табір для полонених. В Рубіжнє повернувся десь в 57-му році хворий, старий і немішний. Прийшов до підземелля Масютиної гори, почав копати, розкопувати вхід, засипаний під час вибуху… Кажуть так і вмер з лопатою під горою, на березі річки… Ось так і називається тепер ця гора - Масютина… А скарби, закопані Масютаю ще в Громадянську так і лежать в тайниках того знаменитого підземного переходу.
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи. [ Реєстрація | вхід ]