Род. 11.10 1906 (Волчанск) - ?. Заслуженный тренер СССР. Педагог и общественный деятель. "Буревестник", Львов. Зав. кафедрой гимнастики Львовского ГИФК в 40-е - 70-е гг. У него тренировались: В. Чукарин и др.
Голоско Анисим Михайлович (1900-1955) Родился 14.02.1900г., в д. Варваровка, Волчанского р-на Харьковской обл., украинец, в 1911 году окончил начальное училище. Трудился рабочим на заводе «Фильтропресс» в городе Волчанске Харьковской области. В Красной Армии с 1918 года. Участник Гражданской войны. В 1924 году окончил Высшую школу военной маскировки, а в 1934 году – Военную академию имени М.В. Фрунзе. Служил командиром взвода, эскадрона, начальником штаба бригады. В боях Великой Отечественной войны с октября 1942 года. Командующий 333-й стрелковой дивизии 2-го формирования, 12 Армии, 66 стрелкового корпуса, Юго-Западного фронта. (05.04.1943 - 09.05.1945), полковник, с 15.09.1943 генерал-майор, член ВКП(б)/КПСС с 1925 года.
Отличился осенью 1943 года, участвуя в Донбасской и Запорожской наступательных операциях, в ходе которых были освобождены украинские города Павлоград, Синельниково и Запорожье. В ночь на 26 сентября 1943 года вверенная А.М. Голоско дивизия стремительно форсировала реку Днепр в районе села Петро-Свистуново Вольнянского района Запорожской области и захватила плацдарм, что способствовало успешному выполнению боевой задачи 12-й армией. Приказом Верховного Главнокомандующего И.В. Сталина от 21 сентября 1943 года 333-й стрелковой дивизии под командованием генерал-майора Голоско А.М. было присвоено почётное наименование «Синельниковская».
Указом Президиума Верховного Совета СССР от 19 марта 1944 года за умелое командование стрелковой дивизией, образцовое выполнение боевых заданий командования на фронте борьбы с немецко-фашистским захватчиками и проявленные при этом мужество и героизм генерал-майору Голоско Анисиму Михайловичу присвоено звание Героя Советского Союза с вручением ордена Ленина и медали «Золотая Звезда» (№ 941). В период с февраля по апрель 1944 года 333-я Синельниковская стрелковая дивизия (66-й стрелковый корпус, 6-я армия, 3-й Украинский фронт) генерал-майора Голоско А.М. активно участвовала в Никопольско-Криворожской и Одесской наступательных операциях и освобождении городов Марганца, Никополя Днепропетровской области и Одессы (с 1965 года – город-герой) – административного центра Одесской области Украины.
После войны прославленный военачальник командовал соединением. С 1952 года генерал-майор Голоско А.М. - в запасе. Жил в областных центрах России - городах Иваново, а затем в Калуге. Скончался 28 февраля 1955 года.
Награждён двумя орденами Ленина, тремя орденами Красного Знамени, орденами Суворова 2-й степени, Кутузова 2-й степени, медалями.
Хвоя Никита Фёдорович, 09.09.1911 - 27.10.1988г.г. – командир 94-го гвардейского штурмового авиационного полка 5-й гвардейской штурмовой авиационной дивизии 2-го гвардейского штурмового авиационного корпуса 2-й воздушной армии 1-го Украинского фронта, гвардии подполковник.
До 1954 года продолжал службу в ВВС. Затем работал инспектором по кадрам в ДОСААФ. Жил в городе Волчанск Харьковской области. Принимал активное участие в общественной жизни города, несколько лет был народным заседателем в городском суде. Скончался 27 октября 1988 года. Похоронен в Волчанске, на кладбище №1.
Родился 9 сентября 1911 года в селе Глеваха Васильковского района Киевской области в семье рабочего. Украинец. Член КПСС с 1937 года. Учился в железнодорожном училище, работал в паровозном депо Киев-Пассажирский. По комсомольскому набору учился в авиационно-технической школе, закончив ее в 1932 году, служил авиатехником, лётчиком-штурмовиком в Забайкалье. В 1939 году командиром звена принимал боевое крещение в боях с японскими самураями на Халхин-Голе. Совершил 17 успешных боевых вылетов. В годы Великой Отечественной войны участвовал в боях на Сталинградском, 2-м и 1-м Украинских фронтах. Н.Ф. Хвою не пугало превосходство противника в воздухе. Он делал всё возможное, чтобы не дать бомбить наши войска и объекты. С нетерпением лётчики ждали прибытия новых типов боевых машин. И они появились: "Пе-2", "Ил-2". Лётчики обрели крепкие крылья, уверенность. В великой битве у стен Сталинграда 950-й штурмовой авиационный полк и его штурман капитан Н.Ф. Хвоя смелыми действиями громили врага. За участие в разгроме фашистов на Волге полку было присвоено наименование "гвардейского". В боях за освобождение Украины полк действовал на Днепре в районе Днепропетровска, нанося штурмовые удары по войскам и аэродромам противника. В 1944 году 94-й гвардейский штурмовой авиационный полк подполковника Н.Ф. Хвои принимал участие в битве за Сандомирский плацдарм, где наша авиация, по выражению маршала И.С. Конева, удержала этот очень важный оперативный пункт. В Висло-Одерской операции в составе войск 1-го Украинского фронта так же умело действовал авиационный полк подполковника Н.Ф. Хвои. В исторической битве за Берлин полк совершил 888 боевых вылетов. Подполковник Н.Ф. Хвоя делал по два вылета в день, проявляя личную смелость, решительность и мастерство в штурмовых ударах по врагу. Указом Президиума Верховного Совета СССР от 27 июня 1945 года за решительные действия в бою и умелое руководство 94-м гвардейским штурмовым авиационным полком гвардии подполковнику Никите Фёдоровичу Хвое присвоено звание Героя Советского Союза с вручением ордена Ленина и медали "Золотая Звезда" (№ 6553).
Награжден орденом Ленина, 4 орденами Красного Знамени, орденами Отечественной войны 1-й степени, Красной Звезды, медалями. Закрыть и читать далее.
Освіта:1957 - 1962рр. – навчання в Харківському сільськогосподарському інституті на спеціальності „ Економіка і планування сільськогосподарського виробництва”.
Загальний стаж роботи- 43 роки , в т.ч. педагогічний - 35 років
1962-1963рр.- бухгалтер Дергачівської сільгосптехніки. 1963-1969рр. – асистент Харківського сільськогосподарського інституту. 1969-1978рр.- старший науковий співробітник інституту “Асканія-Нова”. З 1978р. і по цей час – доцент кафедри статистики, АГД та маркетингу Сумського НАУ. В 1965р. вступила до аспірантури при Харківському СГІ на спеціальність „ Економіка сільського господарства та АПК”.
Останнє місце підвищення кваліфікації:Статистичне управління Сумської області
Тема кандидатської дисертації: “Аналіз і шляхи підвищення продуктивності праці в тваринництві колгоспів”.
Рік і місце захисту дисертації:1969р., Харківський сільськогосподарський інститут по спеціальності“Економіка і планування сільськогосподарського виробництва”.
1969р. – присуджено вчене звання кандидата економічних наук за спеціальністю “Економіка сільського господарства та АПК”.
Напрямок наукової роботи -Статистико-економічний аналіз діяльності с.-г. підприємств Сумщини: методичні аспекти прогнозування обсягів та ефективності виробництва с.-г. продукції. Основні положення методики: - систематизація показників, які характеризують досягнутий рівень; - використання методу екстраполяції даних для обґрунтування прогнозованих обсягів та ефективності виробництва продукції.
Володіння мовами: українська, російська – вільно; англійська - зі словником.
Дисципліни, що викладаються: - Статистика – для студентів 2 курсу спеціальності “Менеджмент ЗЕД”. - Статистика - для студентів 2 курсу спеціальності “Менеджмент організацій”.
Давидова Людмила Іванівна; ВР України, чл. Комітету з питань соціальної політики та праці (з 06.2002), член фракції партії Єдина Україна (з 07.2005). Народилась 19.10.1957 (с.Хотімля, Вовчанський р-н, Харків. обл.).
Осв.: Харків. держ. пед. ін-т ім. Г.Сковороди, учитель рос. мови і літератури (1995), юрист, викладач правових дисциплін (2001).
Нар. деп. України 4 склик. з 04.2002, виб. окр. № 181, Харків. обл., самовисування. За 53.20%, 7 суперн. На час виборів: президент благодійного фонду "Турбота" (Харків), член НДП. Чл. фракції "Єдина Україна" (05.-06.2002), чл. ґрупи "Демократичні ініціативи" (06.2002-03.04, 04.-05.2004), позафр. (03.-04.2004), чл. ґрупи "Демократичні ініціативи Народовладдя" (з 05.2004).
З 1975 - в секретаріаті Харків. міськради, в Харків. МК КПУ, зав. сектору помічників голови Харків. міськради. 1997-98 - гол. консультант відділу організації роботи з документами Упр. документального забезпечення та інформації, Адмін. Президента України. З 1999 - нач. відділу забезпечення діяльності голови, Харків. облдержадмін. Довірена особа канд. на пост Президента України В.Януковича в ТВО № 183 (2004-05). Почесна грамота Км України (12.2003). З лютого 2007 року керівник партії "Нова демократія"
Quote
После смерти Кушнарева один из участников фатальной охоты – Дмитрий Шенцев – рассказал газете "Сегодня", что Кушнарев давно уже жил не с женой (хотя и не разводился), а с любимой женщиной – депутатом минувшего созыва Верховной Рады Людмилой Давидовой.
Прежде чем стать депутатом 49-летняя Давидова была ближайшим соратником, доверенным лицом и личным секретарем Кушнарева.
Барвінський Віктор Олександрович (28.11.1885 с. Базаліївка Вовчанського повіту Харківської губернії – бл.1940 р. Тайшетлаг) – один із найзначніших дослідників соціально-економічного устрою Лівобережної України XVIII cт., архівіст.
Барвінський Віктор Олександрович – один із найзначніших дослідників соціально-економічного устрою Лівобережної України XVIII cт., архівіст.
Уже його випускна студентська робота “Крестьяне в Левобережной Малоросии в XVII – XVIII вв.” 1908 р. була відзначена золотою медаллю (див. відгук на неї проф. Д.І.Багалія [1]) і надрукована в “Записках” Харківського імператорського університету [5]. Однак, радше, ця праця скидається на апологетику попередника – Олександра Лазаревського, якому й присвячена.
Вважається, що Барвінський був “учнем” Д.І.Багалія. З цим науковцем В.О. дійсно пов'язували теплі дружні стосунки й праця в установах очолюваних цим ученим. Але, здається, вирішальніший вплив на Барвінського здійснив інший науковець, В.Ю. Данилевич, який викладав у Харкові у 1903 – 1906 рр. У листі до останнього 8 квітня 1908 р. Барвінський зазначив низку цікавих фактів свого наукового становлення: “Мне в высшей степени жаль, что Вы покинули Харьков и я не имею возможности посоветоваться и посоветоваться с Вами. А я многим считал себя Вам обязанным, не говоря уже о Ваших лекциях, в которых Вы, один в нашем университете, проводили идеи экономического монизма и, что особенно ценно, – это понимание исторического процесса логически вытекало у Вас из анализа источников. Вы преподали мне первые уроки чтения документов по Чугуевской переписке, что мне очень помогло”[11]. Важливо зазначити, що самі публікації Барвінського швидше за все нагадують саме публікації Данилевича, де спочатку йде невелика вступна частина, а потім, найголовніше для документаліста, публікація певного документу (порівняй публікації, що знаходяться поруч у 18-му томі “Сборника ХИФО” [2; 9]). Після закінчення університету Барвінський викладає в гімназіях Харкова, співпрацює з установами Харківського історико-філологічного товариства. Робота в архіві Харківського історико-філологічного товариства, де зберігався основний пласт джерел з історії Гетьманщини сприяла великій кількості публікацій Барвінського згаданого кшталту “розкиданих” по різноманітним виданням 1907 – 1917 рр.: “Сборник Харьковского историко-филологического общества”, “Журнал министерства народного просвещения”, “Труды Полтавской ученной архивной комиссии” (де дослідник у 1912 р. надрукував дані генерального слідства про маєтності Миргородського полку 1729 – 1730 рр.), “Записки наукового товариства ім. Т.Шевченка”, “Украина”, “Южный край” тощо. Укладення бібліографії Барвінського досить потрібна й, на жаль, доволі складна річ.
Але дивитися на В.О. як на науковця архівіста, зацікавленого лише в дрібних, причинкових студіях було б великою помилкою. Барвінський чи не найпершим з харківських істориків сприйняв схему української історії М.С.Грушевського. В одній із своїх публікацій 1910 р., нарікаючи на нерозробленість історії Гетьманщини, Барвінський зазначив: “Известная схема “общерусской” истории, по которой история украинского народа, как самостоятельного целого, достойного отдельного изучения, начинается лишь с XV ст., сыграла также свою отрицательную роль в этом отношении. Схема эта, нужно заметить, в научном отношении совершенно не состоятельна и доживает последние дни”, при цьому автор покликається: “Смотри блестящую критику ее в статье М.Грушевского “Звичайна схема “русскої” історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства”…””[4, с.1]. Найголовніше у вступі до цієї статті оптимізм Барвінського: “Таким образом, мы кладем лишь небольшой камень в будущее стройное здание украинской истории”. Також треба зазначити, що Барвінський був одним із творців нової термінології, подекуди заміняючи назву “Малоросія” чи “Гетьманщина” на “Лівобережну Україну”, словотвір який пізніше добре прижився в радянській історіографії. Хоча усі три назви у дослідженнях Барвінського співіснують.
Справжніми, як на сьогодні, зразками наукової творчості, є історіографічні праці Барвінського. Вони присвячені діяльності близьких йому людей: Д.Багалія, Є.Іванова. Особливо зворушливою на цьому тлі виглядає оцінка доробку Д.П. Міллера, як можна здогадуватися, близького приятеля Барвінського, завчасно померлого й досить вагомого дослідника української історії XVIII ст. Власне у цьому некролозі Барвінський висловлює досить цікавий жаль, який напевно стосувався і його самого: “Свои работы он посвятил истории Украины, которую так горячо любил. Хотя они и не написаны на украинском языке, однако известны всякому культурному украинцу” [3, c.16].
Після подій 1917 р. Барвінський викладач історії України в Харківському інституті народної освіти, з 1922 р. дійсний член науково-дослідчої катедри історії української культури (про діяльність цієї установи див.[6]), впродовж 1922 – 1926 рр. керував її історичною секцією, з 1926 р. член академічної комісії для виучування західньо-руського та українського права Всеукраїнської Академії наук, співробітник Українського інституту матеріальної культури (до 1932 р.). Сферою наукових зацікавлень Барвінського залишалося організація управління, фінансової справи та господарства Гетьманщини XVIII ст. Основною роботою ж, якій науковець присвятив значну частину свого життя, стала організація архівної справи у Харкові. В першій половині 20-х рр. він займав ряд низькооплачуваних посад в архівних установах, стояв біля витоків часописів “Архівна справа” та “Радянський архів”, у яких часто друкувався, особливо щодо дослідження архівознавства та історії архівних установ. З 1929 р. – завідувач Центрального архіву давніх актів у Харкові.
Уже в листі до Д.І.Багалія від 4 серпня 1931 р. Барвінський пише про розгромні виступи щодо десятого тому збірника кафедри історії української культури, “что в кафедре было раболепствующее окружение для молодых историков …, что кафедра готовила потенциальных вредителей.”. На цьому ж листі науковець зазначає: “Стараюсь … зарабатывать деньги, чтобы куда либо поехать”[10]. Однак Барвінський залишився у Харкові. Влітку 1937 р. його заарештовано й 26 серпня засуджено особливою трійкою НКВС по Харківській області до 10 років ув’язнення. Справа переглядалася 1940 р., але з’ясувалося, що В.О. уже немає в живих. За довідкою Гулаг НКВС СРСР Барвінський за нез'ясованих обставин загинув у Тайшетлазі [8, с.43].
Головну “дитину” науковця, Центральний архів давніх актів у Харкові унаслідок укрупнення і централізації архівів в середині 60-х рр. ХХ століття вивезли до Центрального державного історичного архіву України в м. Києві.
Пропонована стаття В.Барвінського, цікавий факт виборної системи для управління сотнею, основною адміністративною одиницею Гетьманщини. Переплетення традицій демократичної прикордонної козацької спільноти та станових, спадкових тенденцій у середовищі нової еліти, козацької старшини визначали політичне життя Лівобережної України другої половини XVII – першої половини XVIII ст. Дана розвідка надрукована у 18-му томі “Сборника Харьковского историко-филологического общества” 1909 р. на пошану проф. М.Ф. Сумцова й не втратила наукового значення дотепер.
народилась 2 січня 1923 р., с.Жовтневе Вовчанськ. р-ну Харків. обл. померла 11 березня 1974 р., м.Івано-Франківськ Поетеса, учасниця Великої Вітчизняної війни.
Автор поетичних збірок: Дороги мої (1963р.), Ломикамінь (1966р.), Громовиця ( 1972 р.), Обпалена троянда (1990р.).
Біографічні відомості Народилася в родині селян-бідняків. Після закінчення середньої школи — літпрацівник-коректор райгазети «За комунізм». З перших днів війни добровільно пішла на фронт. Була командиром відділення радіовинищувального протитанкового артполку (до 1943 року), командиром відділення розвідки артдивізіону. Було поранено. 1943 року вступила в партію. Закінчила 1948 року заочне відділення Харківського педагогічного інституту, 1951 року аспірантуру при Харківському педагогічному інституті. Кандидат філологічних наук. Викладала українську мову та літературу у Кам'янець-Подільському педагогічному інституті (нині Кам'янець-Подільський національний університет), партшколі, середніх школах Станіслава (з 1962 року — Івано-Франківськ) — зокрема, 1956 року — в СШ № 11. 10 травня 1971 року засновано Івано-Франківську обласну організацію Спілки письменників України. Співучасниками її створення були тоді 10 літераторів, серед них і Ольга Стрілець.
Творчість
Писати почала 1956 року. Збірки віршів: «Дороги» (Київ: Молодь, 1960), «Мої!» (Київ, 1963), «Ломикамінь» (1966), «Громовиця» (Ужгород: Карпати, 1972; передмова Степана Крижанівського). Книга нарисів «Спасибі, люди!» (1964). 1990 року київське видавництво «Дніпро» опублікувало вірші та фронтовий щоденник Ольги Стрілець під назвою «Обпалена троянда». Вірш «У милого очі сині», покладений на музику композитора Дмитра Циганкова, став народною піснею.
Література Письменники Радянської України: Біобібліографічний довідник / Упорядники Олег Килимник, Олександр Петровський. — К.: Радянський письменник, 1970.. — С. 417. Мацько Віталій. Літературне Поділля. — Хмельницький, 1991. — С. 68. Качкан Володимир. Слово про Ольгу Стрілець // Поезія. — 1980. — № 2. — С. 86—87. З поетичної спадщини Ольги Стрілець // Поезія. — 1980. — № 2. — С. 88—91. Карпенко Микола. Ольга Стрілець: До 60-річчя від дня народження // Поезія. — 1983. — № 1. — С. 103—104. Стрілець Ольга. Мої!; Ломикамінь; «В зелений ліс зеленоокою…» // Антологія української поезії. — Т. 6. — С. 40—41.
Ольги Олександрівни Стрілець
Стрілець (Стрельцова) Ольга Олександрівна – поетеса, прозаїк, педагог, доля якої пов’язана з Хмельниччиною. Народилась вона 2 січня 1923 року в с. Жовтневе Вовчанського району Харківської області у селянській родині. Закінчивши школу, працювала в районній газеті. Та трудовий шлях, романтику молодості, плани на майбутнє перервала Велика Вітчизняна війна. З перших днів пішла добровільно на фронт. Пройшла всю війну: Волга, Україна, Молдавія, Румунія, Болгарія, Югославія, Угорщина, поранення, госпіталі, Перемога 1945-го... Побачене і пережите нотувала у фронтовому щоденнику, який став не тільки документом, свідченням тих страшних часів, а й літературною пам’яткою. Імена побратимів, з якими разом воювала, фронтове життя закарбувала і у віршах. Багато з написаного було втрачено. Після закінчення війни вирішила вчитись. Здобувала знання на філологічному факультеті Харківського педагогічного інституту (1948), закінчила аспірантуру. Вже кандидат філологічних наук, педагог, якийсь час трудилась на освітянській ниві у рідному вузі. А далі був древній Кам’янець, Івано-Франківськ... Працювала у Кам’янець-Подільському педінституті, готувала до життя молодь... Продовжувала писати, відточуючи свою літературну майстерність... Згодом побачили світ її поетичні збірки: “Дороги” (1960), “Мої!” (1963), “Ломикамінь”, (1964), “Спасибі, люди” (1964). У видавництві “Карпати” до 50-річчя з дня народження вийшов підсумковий томик поезій “Громовиця”. 1990 року київське видавництво “Дніпро” опублікувало її вірші та фронтовий щоденник під назвою “Обпалена троянда”. До літературного спадку письменниці належить також поема про Григорія Сковороду, низка віршиків для дітей та неопублікованих поезій. Вірш “У милого очі сині”, покладений на музику композитора Дмитра Циганкова, став народною піснею. Ще би радувала нас миткиня своїми чудовими творами, щедро збагачуючи ними нашу культурну скарбницю, та життя її обірвалось. 11 березня 1974 року Ольги Стрілець не стало.
За матеріалами Хмельницького обласного літературного музею
Література
Твори О.О. Стрілець 1. Громовиця: Поезії. – Ужгород: Карпати, 1972. – 191 с. 2. Обпалена троянда: Вірші та фронт. щоденник. – К.: Дніпро, 1990. – 252 с.
Закінчив місцеву середню школу, Гадяцьке культосвітнє училище і Луганський педінститут.
Працював в таких часописах, як “Социалистическая родина” (Краснодон), “Знамя труда” (Успенка) та на радіо. Видав три книжки: “Повість про смаленого вовка”, “Вибрані твори про вовків” і “Пан Шура”. Член Спілки журналістів, Спілки письменників. Лауреат журналістської премії імені Б. Горбатова і літературної премії під девізом “Світ уцілів, бо сміявся”. Пише про нестандартних людей в нестандартних ситуаціях. Прозаїк. Література: Шевченко О. А. Повість про смаленого вовка / О. А. Шевченко. – Донецьк: Донбас, 1972 Шевченко О. А. Вибрані твори про вовків / О. А. Шевченко. – Луганськ: РВВ облуправління по пресі, 1992 Шевченко О. А. Пан Шура / О. А. Шевченко. – Новоайдар: Райдуга, 1997
ДАНЬШИН АНАТОЛИЙ АНДРЕЕВИЧ (27.01.1934, г. Волчанск Харьковской обл., Украина – 1984 (?), г. Днепропетровск). Оперный певец (баритон), ведущий солист Перм. академического театра оперы и балета им. П. И. Чайковского. Нар. артист СССР (ок. 1980 г.).
Окончил Харьковскую государственную консерваторию (1958 г.). По окончании солист Новосибирского театра оперы и балета. С апр. 1961 г. по авг. 1975 г. в перм. театре. Превосходный исполнитель всех партий лирического и, отчасти, драматического баритона: Валентин («Фауст» Ш. Гуно), Елецкий, Лионель, Мазепа, Онегин, Роберт («Пиковая дама», «Орлеанская дева», «Мазепа», «Евгений Онегин», «Иоланта», П. И. Чайковского), Гаврилов («Не только любовь» Р. К. Щедрина), ди Луна, ди Поза, Ренато («Трубадур», «Дон Карлос», «Бал-маскарад» Дж. Верди), Джемс, Мартини, Поручик Лукаш, Телегин («Праздник фонарей (Юкки)», «Овод», «Бравый солдат Швейк», «Хождение по мукам» А. Э. Спадавеккиа), Марсель («Богема» Дж. Пуччини), Папагено («Волшебная флейта» В. А. Моцарта), Сильвио («Паяцы» Р. Леонкавалло), Тимофей («Поднятая целина» Дзержинского), Фредерик («Лакме» Л. Делиба) и др. Бессменный исполнитель партии Фигаро в опере Дж. Россини «Севильский цирюльник». Помимо участия в спектаклях перм. театра, в г. Москве в 1971 г. исполнил партию Жоржа Жермона («Травиата» Дж. Верди) в спектакле Большого театра. В г. Перми удостоен званий заслуженного (1967 г.) и народного (1973 г.) артиста РСФСР. В дальнейшем солист Днепропетровского театра оперы и балета. Обладал великолепным голосом красивого бархатного тембра, благородной сценической внешностью и манерой поведения, музыкальностью и темпераментом, трудоспособностью и обаянием. Лит.: Кашин Ю. Час зрелости // Мол. гвардия. 1967. 20 авг.;
Федоров Ю. Строгость таланта // Звезда. 1967. 20 авг.;
Надеждин Ю. Герои Анатолия Даньшина // Веч. Пермь. 1969. 7 янв. С. 3;
Келлер И. И. и др. Пермский академический театр оперы и балета им. П. И. Чайковского. Пермь, 1971. С. 46, 51, 54, 72, 74, 101-102.;
Келлер И. И. Репетиции. Спектакли. Встречи. Пермь, 1977. С. 106.;
Витвицкий К. 3. Артисты пермской оперы. Пермь, 1987. С 108-109.
Произведения его печатались между 1813 и 1841 годами под псевдонимом Шерепери. Воспитывался в Харьковском духовном коллегиуме, кончил жизнь протоиереем в г. Волчанске.
Из числа его произведений наиболее известны песни: «За Німан я іду», сочиненная на исход за границу русских войск в 1913 году и сделавшаяся почти народной; «Де ти бродиш, моя доле», тоже пользовавшаяся в свое время большой популярностью; «Деб-то допитаться правди». Кроме того, он написал малороссийскую онеру «Купала на Івана», в которой изображены подлинные народные обряды Купала и свадьбы (напечатана в Харькове в 1840 году). Можно еще упомянуть о его басне «Крути, Панько, головою» и шутливой «Писульки до мого братухи Яцька».
Веретенченко Олекса (1918-1993), Український поет, перекладач, журналіст, народився 8 липня
1918 року в селищі Білий Колодязь Вовчанського району на Харківщині.
Дитячі роки збігли в селі Охрімівці. 1935 року родина переїхала до
Харкова; друкується з 1935. Після війни на еміграції;
ліричні збірки «Перший грім» (1941), «Дим вічности» (1951), іст. поема
«Чорна долина» (1953), зб. поезій «Заморські вина» (1955).
Твори набули
розголосу на терені діаспори. «Олекса Веретенченко, – писав широко
знаний літературознавець Григорій Костюк, – уніс у нашу сучасну поезію
свіжий подув і нові мотиви філософсько-суспільних і патріотичних
роздумів. Поет тонкого музичного світовідчування, самобутній поет у
своєму невеликому доробку охоплює складність трагічної, багатогранної
доби нашої. Становище української людини у світі, історичні
ремінісценції з проекцією на нашу сучасність, як у поемі «Чорна
долина», глибокий гуманізм і, нарешті, особиста лірика кохання, дружби,
родини, – вияв власної вистражданої, сформованому на життєвому й
літературному досвіді поетичної свідомості» (Часопис «Нові дні» за
лютий 1989 року, Канада). Помер 1993 року в Детройті, шт. Мічиган, де і похований.
Творчість Веретенченка започаткувалась на Слобожанщині. А що ми
знаємо про нього?.. Олекса Андрійович Веретенченко народився 8 липня
1918 року в селищі Білий Колодязь Вовчанського району на Харківщині.
Дитячі роки збігли в селі Охрімівці. 1935 року родина переїхала до
Харкова. Того ж року вперше був надрукований його вірш у «Червоному
шляху». В Харкові закінчив десятирічку, Харківський державний
педінститут і працював на радіо. Потім часто згадував, як радили йому
батьки обрати фах лікаря. Дядько навіть погодився повністю фінансувати
навчання, якщо піде до медичного закладу. Бути лікарем у жахливі часи
сталінських репресій, у 1933 чи 1937 роках, що було б безпечнішим? Та
доля безоглядно прирікала на вірші. Сімнадцятирічним Олекса приніс твір
до М. Йогансена. Той з восьми строф викреслив половину. Молодий поет
поскаржився І. Муратову, і цей викреслив строфу, сказавши: «Ось тепер –
це поезія! Друкуй». Факт, повчальний для неофітів поетичного цеху, а
насамперед для самого Веретенченка, чиї лаконічні, почасти мініатюри
об’ємного змісту, переважатимуть у доробку, закінчуючись афористичністю
пуанти, що звучить, як вибух... 1939 рік, іще до першої збірки, за
рекомендацією М. Рильського Веретенченка прийняли до Спілки
письменників. «Знаменитим харківським поетом» не в жарт називав того
метр української поезії Рильський. А 1941 року вийшла збірка поезій
Олекси Веретенченка «Перший грім». Лірика первістка молодого поета була
в багатьох на устах. «Поезії, що їх не можна запам’ятати, – казав Ґете,
–для мене ніщо». І хто ж тоді не цитував класичну мініатюру
Веретенченка «Джордано Бруно»:
Кидаючи погляди ясні
В синяву небесного спокою,
На Майдані Квітів у вогні
Він прощався з римською весною.
Догорало вогнище – стихав
Кардиналів тріумфальний галас.
А Джордано бронзовий стояв,
І Земля – круг Сонця оберталась!
...Коли ранньої весни 1942 року, серед руїн, голодного і холодного
міста, я зустрів Олексу Веретенченка, він, помарнілий і тривожний,
утратив багато ілюзій із рештками віри в мудрість «керманича». Дивився
на похмурі вулиці і згадував голодомор 1933 року:
Поглянь, Богдане, на майдані
Вмирає українська рать.
То покотом брати-селяни
Опухлі з голоду лежать.
О, перемчи ізнов над світом,
Пересвітися іздаля –
Хай кінь увалиться копитом
В стіну Московського Кремля!..
Апокаліпсис! Жах 1933-го, року голодомору. Він у чорному Харкові
поставав у пам’яті, мов наяву, – і не думалось, що буде неосудним,
замовчаним... А тим часом події на фронтах змінились не на користь
новим колонізаторам. Повесні 1943-го їх обози загриміли на Захід. І
Олекса Веретенченко залишив Батьківщину, пробиваючись у невідоме, в
надії на вільну думку, вільну творчість... Та не забувалась, снилась
рідна земля, звідки раз у раз гримали гаківниці землякам-емігрантам,
суціль буржуазним націоналістам. Тож і Л. Первомайський, певно, за
звичаєм нашого самоїдства, вибухнув обуренням проти перекладача поеми
Байрона «Мазепа», яку Веретенченко почав перекладати іще на
студентській лаві, у Харкові, а видав у США. Вихований на радянських
стереотипах, відомий поет не сприймав «гетьмана-зрадника» і
перекладачеві прорікав кару без прощення... Олекса Веретенченко, не
принижуючись до образливих титулів, відповів із гідністю незалежної
людини:
І не треба пробачень –
Досягнути б мети!
Я намордник собачий
Не схотів одягти.
Що ж ти кличеш до суду
При червоній звізді?
Я молитися буду
На Страшному Суді,
Щоб на рідній планеті
Линув голосно спів,
Не судили поетів,
Не палили творців.
Він не міг забути закатованого М. Йогансена і спаленого живцем В.
Свідзінського, якому влаштували аутодафе кати з НКВС. І мені писав з-за
океану: «Я й на еміграцію подався, аби зберегти спадщину геніального
Свідзінського». І тішився, що Україна здобула незалежність без крові,
без братовбивства.
Отже, дебютом поета Олекси Веретенченка була збірка «Перший грім»,
видана в Україні повесні 1941 року. Далі виходили в США, власне у місті
Детройті, «Дим вічности» (1951), поема «Чорна Долина» (1953), «Мазепа»
– переклад поеми Байрона (1959), «Заморські вина» (1974) і як редактор
та видавець опублікував манускрипт збірки поезій Свідзінського –
«Медобір» (1975). Доробок невеликий, але значний. «Поет жив Україною, –
писав мені його приятель, єпископ української церкви в Детройті
Олександер Буковець. – В останні роки Олекса Андрійович працював над
збіркою «Гірке причастя». Обмаль часу мав на вірші. Передчасно померла
дружина, виховував двох дочок Марину і Таїсію. І до пізньої ночі
працював, уже й вийшовши на пенсію у зв’язку з хворобою. Редагував
праці відомого публіциста Г. Костюка, подавши й назву їм «Зустрічі і
прощання»; «Щоденники» В. Винниченка; п’ятитомне видання творів М.
Хвильового, маючи ускладнення з циркуляцією крові: у нього розпухали і
синіли ноги. Ходив із палицею, жив скромно. І докладав зусиль, аби
отримати візу й поїхати в Україну, там видати «Гірке причастя». І
сумував: «Скільки тисяч років дома я не був...»
Кажуть, світ створений з протиріч і парадоксів. І доля, вичерпавши
ввесь арсенал поневірянь поета, полюбляючи парадокси, обірвала його
життєву нитку, коли надійшла віза. Олекса Веретенченко упокоївся 14
березня 1993 року. «Я поховав його, – писав О. Буковець, – на цвинтарі
«Вічнозелений» у Детройті. Похорон був урочистий. Тепер турбуюсь, аби
видати його вірші. Сподіваюсь, що Ви й будете, як його товариш,
редактором книжки, про яку мріяв Олекса Андрійович». Це були останні
слова з листа єпископа, приятеля Веретенченка. Далі – ось уже 15 років
– мовчання. Спадщина не опублікована. Нація, задля якої він працював, –
німує... Причастя поета виявилось гірким. Але Олекса Веретенченко не
нарікав на долю – ні тоді, коли поранений лежав у полях Слобожанщини в
кривавому 1941-му, ні на заробітчанських стежках за океаном. Вірив у
людську доброту і нетлінність мистецького слова:
А про мене просторів і неба,
Та щоб сонце котилося горове.
Слава Богові, слави не треба.
Мармур мертвий. Слово – живе.
Маслов Іван Степанович народився 14 жовтня 1939 року в с. Тернова
Вовчанського району Харківської області. Закінчив Харківський державний
педагогічний інститут ім. Г. Сковороди та докторантуру при Харківському
національному педуніверситеті. Доктор філологічних наук, професор, завідувач
кафедри української та світової літератури Харківського національного
педуніверситету ім. Г. Сковороди.
Пише російською мовою. Автор книжок "Белый цвет терна",
"Материнский огонь", "Сельчане", "Время цветения звезд", "Окнами на зарю",
"Обручение", "Сын", "Правда как мера таланта", "Избранное в семи томах",
"Федор Абрамов".
Лауреат премій імені В. Короленка, імені Г. Квітки-Основ'яненка та
всеросійської премії ім. Ф. Абрамова.
(Новоспасская — сцен. псевд.; урожд. Савенко)[31.7(11.8).1877,
г. Волчанск Харьков. губ. — ?] — арт. оперы (лирико-драм. сопрано).
Дочь статского советника. В 1894—1901 обучалась пению в Моск. конс.
(кл. Л. Джиральдони, К. Эверарди, Е. Лавровской), к-рую окончила с
большой серебряной медалью. В 1901 дебютировала в Киеве (антр. М.
Бородая). Позднее пела в Одессе (1902), Москве (т-р Солодовникова,
1903—?) и Киеве (до 1907). Обладала гибким красивым голосом широкого
диапазона. В репертуаре было ок. 40 разнохарактерных партий.
Партии: Антонида, Горислава, Наташа ("Русалка" А. Даргомыжского),
Ярославна ("Князь Игорь"), Марина Мнишек, Тамара ("Демон" А.
Рубинштейна), Маша ("Дубровский"), Алена ("Купец Калашников"), Ноэми и
Клеопатра ("Маккавеи"), Криза и Поппея ("Нерон"), Лиза ("Пиковая
дама"), Мария ("Мазепа" П. Чайковского), Наталья ("Опричник"), Татьяна,
Иоланта, Кума Настасья, Иоанна д'Арк, Купава, Домна Сабурова и Марфа
("Царская невеста"), Ганна ("Майская ночь"); Маргарита ("Фауст"),
Леонора ("Трубадур"), Дездемона ("Отелло" Дж. Верди), Аида, Амелия,
Микаэла, Сантуцца, Недда, Галька, Шарлотта ("Вертер"), Елизавета и
Венера ("Тангейзер"). Партнеры: А. Арцимович, А. Борисенко, С.
Друзякина, Е. Ковелькова, В. Лосский, Е. Цветкова, Ф. Шаляпин, Ф.
Эрнст. Пела п/у А. Маргуляна, И. Палицына
Закрыть и читать далее.
(1903, г.Волчанск Харьковской губ. — 01.1982, Киев). Родился в семье
сапожника. Украинец. В КП с 05.27 (член ВЛКСМ 1924—1927).с 12 марта 1941 г. по июль 1943 г. народный комиссар внутренних дел Крымской АССР
Родился в 1903 г. в г. Волчанске Харьковской губернии. В органах
государственной безопасности с 1927 г. До марта 1938 г. проходил службу
в органах ОГПУ — НКВД УССР, позднее (1938-1940 гг.) — на следственной
работе в НКВД СССР.
В марте 1940 г. — заместитель Наркома
внутренних дел УССР, позже — начальник УНКВД Львовской области. Нарком
внутренних дел. Во время Великой Отечественной войны — заместитель
начальника Центрального штаба партизанского движения. После
освобождения Крыма назначен Наркомом внутренних дел Крымской АССР.
В 1947-1954 г. работа на руководящих должностях ГУЛАГа в МВД СССР.
Последняя должность — начальник управления Песчаного Лага МВД СССР. В
мае 1954 г. уволен из органов МВД за «дискредитацию высокого звания
генерала». Лишен звания генерал-лейтенанта. Работал в Харькове
механиком, начальником автобазы. С 1963 г. на пенсии. Умер в Киеве в
1982 г.
(1903, г.Волчанск Харьковской губ. — 01.1982, Киев). Родился в семье
сапожника. Украинец. В КП с 05.27 (член ВЛКСМ 1924—1927).
Образование: 3 класса гор. приходского училища, Харьков 1913; Высшая школа РККА, Харьков 05.23—11.24.
Ученик печатника в «Скоропечатне Малкина», Харьков 05.14—06.15; ученик
резчика на картонажной ф-ке Казаса, Харьков 06.15—12.16; ученик,
подручный слесаря, фрезеровщик на механическом з-де Когана, Харьков
12.16—09.18; грузчик на станц.Харьков-товарная 09.18—07.19; батрак у
кулаков, станица Ново-Титаровская, Кубань 07.19—11.22; чернорабочий на
станц.Харьков 11.22— 05.23; купорщик, зав. магазином спирто-водочного
з-да, Харьков 11.24—02.27; секретарь заводоуправления спирто-водочного
з-да, Мариуполь 02.27—07.27.
В органах ОГПУ—НКВД—МВД:
фельдъегерь ГПУ УССР 07.27—02.28; практикант, пом. уполн. СО ГПУ УССР
02.28—04.29; опер. уполн. СОО Тульчинского окр. отд. ГПУ 04.29—1929;
уполн. Лубенского окр. отд. ГПУ 1929—09.30; уполн. СПО
Днепропетровского опер. сектора ГПУ 09.30—02.32; уполн. СПО
Днепропетровского обл. отд. ГПУ 02.32—01.33; зам. нач. полит. отд.
Красноградской МТС по ОГПУ—НКВД 01.33—02.35; опер. уполн. СПО УГБ УНКВД
Харьковской обл. 02.35—12.36; опер. уполн., пом. нач. 5 отд-я 4 отд.
УГБ УНКВД Харьковской обл. 12.36—05.37; врид нач. 5 отд-я 4 отд. УГБ
УНКВД Харьковской обл. 05.37—01.02.38; пом. нач. 8 отд-я 4 отд. ГУГБ
НКВД СССР 01.02.38—1938; врид нач. отд-я 4 отд. 1 упр. НКВД СССР
1938—12.38; ст. следователь следств. части НКВД СССР 12.38—05.08.39;
пом. нач. следств. части НКВД СССР 05.08.39—04.09.39; нач. следств.
части ГУГБ НКВД СССР 04.09.39—26.02.40; зам. наркома внутр. дел УССР
26.02.40—26.02.41; нач. УНКВД Львовской обл. 26.02.40—26.02.41; нарком
внутр. дел УССР 26.02.41—29.07.431; зам. нач. Центр. штаба
партизанского движения 06.42—08.43; нарком внутр. дел Крымской АССР
05.10.43—05.07.45; нач. УНКВД—УМВД Крымской обл. 05.07.45—09.09.46; в
резерве отд. кадров МВД СССР 09.46—12.46; зам. нач. по лагерю Упр.
строительства № 907 и ИТЛ МВД 17.12.46—25.12.47; в резерве отд. кадров
МВД СССР 12.47—08.04.48; нач. Упр. Особлага № 3 (Дубравлаг)2
08.04.48—14.01.52; нач. Упр. Песчаного лагеря МВД 14.01.52—21.05.54.
Уволен из МВД с 21.05.54 «по фактам дискредитации высокого звания генерала».
Не работал 08.54—02.55, Харьков; механик, нач. автотранспортного цеха
з-да «Свет шахтера» 02.55—10.58, Харьков; нач. автобазы № 4
Харьковского Совнархоза 10.58—02.63; пенсионер с 02.63.
Звания: лейтенант ГБ 23.02.36; ст. лейтенант ГБ 05.01.38; майор ГБ
04.09.39 (произведен из ст. лейтенанта ГБ); ст. майор ГБ 14.03.40;
комиссар ГБ 3 ранга 29.08.41; генерал-лейтенант 09.07.45.
Лишен звания генерал-лейтенанта 03.01.55 Пост. СМ СССР № 9-4сс «как
дискредитировавший себя за время работы в органах... и недостойный в
связи с этим высокого звания генерала».
Награды: орден Ленина
26.04.40; орден Трудового Красного Знамени 28.11.41; знак «Заслуженный
работник НКВД» 04.02.42; орден Красного Знамени 1943; орден Красного
Знамени 07.07.44; орден Красной Звезды 03.11.44; орден Кутузова 2
степени 24.02.45; орден Красного Знамени; 7 медалей.
Примечания: 1При объединении органов внутр. дел и ГБ вновь назначен
31.07.41 наркомом внутр. дел УССР, приказом НКВД с этой должности не
снимался. При разделении НКВД в 1943 его назначение наркомом внутр. дел
УССР подтверждено приказом от 07.05.43. Как отмечалось в справке ЦК
КПСС от 31.12.54 с ходатайством о лишении Сергиенко генеральского
звания, в 09.41 при приближении немцев к Киеву он не обеспечил
своевременную эвакуацию аппарата НКВД УССР, в результате чего около 800
сотрудников оказались в окружении, многие попали в плен, погибли или
пропали без вести. Сам Сергиенко проявил «растерянность и трусость».
Будучи в окружении, заявил работникам НКВД: «Я вам теперь не нарком, и
делайте, что хотите». Отделился от группы работников НКВД УССР 13.10.41
и до 21.11.41 проживал в Харькове на оккупированной территории. Затем
самостоятельно вышел из окружения и появился в расположении советских
войск. Из обнаруженных впоследствии документов гестапо видно, что немцы
раз- ыскивали бежавшего военнопленного Василия Сергиенко, 1902 года
рождения. По показаниям Абакумова, хорошо относившийся к Сергиенко
Берия взял его под защиту и Сергиенко не был подвергнут проверке,
положенной для окруженцев. Однако органам НКГБ стало известно, что в
оккупированном Харькове Сергиенко посещал родственников, открыто
появлялся в людных местах. После освобождения Харькова хозяйка
квартиры, где проживал Сергиенко, погибла при сомнительных
обстоятельствах (ГАРФ. Ф.9401. Оп.2. Д.451. Л.387—388, 36—38).
2Решением Секретариата ЦК ВКП(б) от 30.10.50 объявлен выговор за
грубость в отношениях с подчиненными, игнорирование политотдела лагеря,
неправильное восприятие критики и нарушения лагерного режима (привлекал
оркестр из заключенных играть на торжественных собраниях сотрудников
Упр. лагеря).
Родился 11 января 1908 года в г. Волчанске Харьковской губернии.
Получил физико-математическое образование по специальности астрономия в
Московском (с 1926 г.) и Ленинградском (1928 - 1930 г.г.)
университетах. Вся научная деятельность И. С. Астаповича была посвящена
метеорной материи - от астероидов и более мелких глыб, выпадающих
иногда в виде метеоритов, до межпланетной и межзвездной пыли,
наблюдаемой в нашей и других галактиках.
В 1932 - 1934 г.г.
Астапович возглавлял астрономическую обсерваторию в Душанбе, затем, до
1941 г. был сотрудником Государственного астрономического института им.
П. К. Штернберга. Следующие 17 лет он работал в Ашхабаде. В 1959 году
И. С. Астапович заведовал отделом в Астрономической обсерватории
Одесского университета, с 1960 по 1973 г.г. - работал на кафедре
астрономии Киевского университета.
В 1933 году Астапович первым
оценил энергию, выделившуюся при падении Тунгусского метеорита, а
позднее определил атмосферную траекторию и оценил энергию
Сихотэ-Алинского метеорита, выпавшего 12 февраля 1947 года. Еще в 1936
году Астапович указал, что важным фактором эволюции поверхностей планет
и Земли являются метеоритные кратеры. В 1958 году, вопреки
общепринятому тогда представлению о чисто геологической природе рельефа
Земли он оценил общее число таких космических образований (свыше 150),
что впоследствии подтвердилось. Особенно большой вклад Астапович внес в
изучение метеоров и метеорных потоков. За работы в этой области он в
1935 г. получил (без защиты диссертации) ученую степень кандидата
физико-математических наук; позднее, в 1963 г. он защитил докторскую
диссертацию. Астапович достиг виртуозной техники в визуальных
наблюдениях метеоров, зодиакального света, противосияния. Одним из
первых он начал применять спектральные и радиолокационные методы
наблюдений. Помимо собственных наблюдений и исследований Астапович
организовывал массовые наблюдения метеорных потоков. По его инициативе
были созданы астрономическая обсерватория в Ашхабаде под названием
"Астрофизическая лаборатория" Физико-технического института и ее
загородная станция, в основном для наблюдений метеоров, близ поселка
Ванновское. С конца прошлого века составлялись списки метеорных
радиантов. Их насчитывали тысячи, но многие были чистой иллюзией.
Астапович провел ревизию огромного материала и в 1956 году опубликовал
свой "Основной каталог метеорных радиантов XIX в." включивший 887
уточненных радиантов. Определив в 1942 - 1945 г.г. еще 400 радиантов, а
также доатмосферные скорости метеоров, он сделал важное открытие -
сравнительно быстрой эволюции метеорных орбит и самих метеорных
потоков. Астапович впервые выявил два класса метеорных потоков (близ
плоскости эклиптики и метеорные потоки с сильно наклоненными и очень
вытянутыми орбитами кометного типа). По опубликованным историческим
материалам Астапович определил, какие метеорные потоки наблюдались
тысячу лет назад. По метеорной астрономии Астапович опубликовал сотни
статей и классическую монографию "Метеорные явления в атмосфере Земли"
(1958 г.). Интересно, что это научно-популярное издание до сих пор не
утратило своей актуальности, т.к. на русском языке ничего лучшего
издано не было. Неопубликованной (в рукописи) осталась работа
Астаповича, посвященная популярной метеорной астрономии.
Метеорные наблюдения Астаповича имели и прикладные цели. По характеру
дрейфа метеорных следов (тогда еще не существовало метода геофизических
высотных зондов) он выявил некоторые закономерности циркуляции воздуха
в нижней термосфере. Наконец, Астаповичу принадлежит открытие
газового хвоста у Земли. Изучая систематически свечение противосияния,
он заметил синхронность в колебаниях его яркости и яркости полярных
сияний и отсюда сделал правильный вывод о газовом (а не пылевом, как
считалось) составе материи, вызывающей явление противосияния. Он первым
отметил, что основная масса этого газа находится сравнительно недалеко
(в 130 тыс. км.) от Земли. В 1935 году Астапович был членом
Комиссии по метеорам Международного Астрономического Союза (МАС). В том
же году, совместно с С. В. Орловым он организовал в СССР Комиссию по
метеорам, кометам и астероидам и долгое время был ее ученым секретарем.
На протяжении многих лет И. С. Астапович вел интенсивную
преподавательскую работу: до октября 1948 года - в педагогическом
институте в Ашхабаде, с 1966 по 1973 г.г. - в Киевском университете. Умер Игорь Станиславович Астапович 2 января 1976 года в Киеве.
Закрыть и читать далее.
Мірошниченко Євгенія Семенівна, видатна українська співачка, Герой України. Народилася 12 червня 1931 р. в с. Радянське Вовчанського району Харківської області. У 1943 р. навчалася в ремісничому училищі Харкова. Брала участь в художній самодіяльності трудових резервів. У 1951 р. вступила до Київської консерваторії, де навчалася у видатного педагога- вокаліста М.Є. Донець-Тессейр. В 1957 р. вона закінчила консерваторію, з того ж часу – солістка Українського театру опери та балету. Є.С.Мірошниченко володіла легким, рухливим голосом (лірико-колоратурне сопрано) великого діапазону, яскравим артистичним талантом. У 1958 р. на Міжнародному конкурсі в Тулузі отримала 2-гу премію. У 1961 р. стажувалась у Міланському театрі «Ла Скала».
Воістину грандіозний внесок Євгенії Мірошниченко в скарбницю українського національного оперного мистецтва. На сцені Національного академічного театру опери та балету ім. Т.Г.Шевченка упродовж 40 років (1957–1998) вона проспівала понад 20 партій. Особливу любов у прихильників її таланту здобули партії Йолан у «Милані», Ярини в «Арсеналі» Г.Майбороди, Венери в «Енеїді» М.Лисенка, Шемаханської цариці в «Золотому півникові», Марфи в «Царевій нареченій» М. Римського-Корсакова, Віолетти, Джільди в «Травіаті», «Ріголетто» Дж. Верді, Розіни в «Севільському цирульнику» Дж.Россіні, Цариці ночі в «Чарівній флейті» В.-А.Моцарта, Мюзетти в «Богемі» Дж.Пуччіні, Лакме, Манон в однойменних операх Л.Деліба і Ш.Гуно, Церліни в «Фра- Дияволо» Д.Обера. Її Лючія з опери Г. Доніцетті «Лючія ді Ламмермур» – справжній шедевр в історії світового оперного мистецтва. Євгенія Семенівна як педагог- професіонал виховувала талановиту молодь у стінах Національної музичної академії. Серед її учнів: С. Пількевіч, Т.Павлюк, К.Стращенко, С. Чахоян, О.Терещенко та ін. Євгенія Семенівна Мірошниченко – народна артистка СРСР (1965) і України, лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1972), Державної премії СРСР (1981), лауреат Міжнародних конкурсів. Герой України. Почесний громадянин м. Харкова (2001).
В 2002 году основала Международный Благотворительный фонд своего имени.
Біографічні довідки: Волкова М.Р. Мирошниченко Евгения Семеновна / М.Р.Волкова // Музыкальная энциклопедия. – М., 1976. – Т. 3. – С. 610.
Мирошниченко Евгения Семеновна // Большая Советская Энциклопедия. – М., 1974. – Т. 16. – С. 326.
Мірошниченко Євгенія Семенівна // Мистецтво Україні: Біогр. довід. – К., 1997. – С. 417.
Мірошниченко Євгенія Семенівна // Український Радянський Енциклопедичний Словник. – К., 1987. – Т. 2. – С. 417. Про Є.С.Мірошниченко: Про нагородження Орденом князя Ярослава Мудрого: Указ Президента України, 11 черв. 2001 р. № 427 // Уряд. кур'єр. – 2001. – 19 черв. – С. 3. * * * Зоценко М.В. Євгенія Мірошниченко: Народна артистка СРСР / М.В.Зоценко. – К.: Муз. Україна, 1972. – 107 с.
Зоценко М.В. Срібні струни / М.В. Зоценко. – К.: Молодь, 1963. – 86 с. * * * Андріяненко Ю. Соловей з харківської землі / Ю.Андріяненко // Слобід. край. – 1991. – 19 черв.
Бібік В. Народна артистка / В.Бібік // Вечір. Харків. – 1972. – 25 квіт.
Волга Л. Життєві уроки Євгенії Мірошниченко / Л.Волга // Укр. культура. – 1996. – № 12. – С. 1.
Гаврашенко Т. Девочка из села Графское, ставшая примадонной / Т.Гаврашенко // Время. – 2001. – Июль, спец. вып.
Галкин В. Евгения Мирошниченко – украинский соловей из Харькова / В.Галкин // Музей Клавдии Шульженко. – 2001. – № 2. – С. 14.
Галкин В. «Я благодарна Харькову – моему началу…» / В.Галкин // Панорама. – 2001. – 9 листоп. – С. 14.
Галкін В. Королева опери мріяла стати балериною… / В.Галкін // Веч. Харків. – 1991. – 16 листоп.
Иванцова М. Полку почетных граждан прибыло / М.Иванцова // Веч. Харьков. – 2001. – 23 авг.
Ігорєв З. “І вона заспівала на радість людям” / З.Ігорєв // Хлібороб. – 1995. – 22 берез.
Козак С. Соловьиное пение / С. Козак // Знамя труда. – 1972. – 22 апр.
Мирошниченко Е. В какие же двери мне постучать…?: [Беседа с певицей Е.Мирошниченко / Записал О.Вергилис] // Киев. ведомости. – 2005. – 24 марта.
Мирошниченко Е. Меня всегда тянет в Харьков: [Беседа с нар. арт. Е.Мирошниченко / Записал Т. Гаврашенко] // Время. – 1995. – 26 авг.
Мирошниченко Е. Примадонна. Ариозо в родном городе: [Беседа с нар. арт. Е.Мирошниченко / Записал Т.Невская] // Событие. – 2003. – 17-23 июля (№ 29). – С. 16.
Мірошниченко Є. “Я мрію про храм у рідному селі”: [Бесіда з нар. арт. Є.Мірошниченко / Записав Л. Логвиненко] // Слобід. край. – 2002. – 29 жовт.
Туркевич В. Український соловейко / В.Туркевич // Вісті Барвінківщини. – 1991. – 11 черв. Бібліографія: Співоча душа України: До 70-річчя від дня народж. // Календар знаменних та пам’ятних дат. 2001. ІІ кв.: Рек. бібліогр. покажч. / Нац. парламент. б-ка України, Кн. палата України. – К., 2001. – С. 90- 95. Вебліографія: http://offer.com.ua http://today.viaduk.ne http://vslovar.org.ru http://www.booksite.ru http://www.cn.com.ua http://www.gromko.ru http://www.kv.com.ua http://www.oval.ru http://www.rubricon.com
(22.02. 1912–07.07.1973) – історик, дослідник історії східноєвроп. країн. Д-р істор. н. (1966). Н. в с. Старий Салтів (нині с-ще місьК. типу Вовчанського р-ну Харків. обл.) в робітн. родині. Після закінчення Харків. юрид. ін-ту працював в урядових установах: Наркоматі юстиції, Президії ВР УРСР, РМ УРСР. Учасник Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941–1945. 1951 захистив канд. дис. на тему: «Народні комітети Закарпатської України». Від 1954 – ст. н. с. від. нової та новітньої історії зарубіжних країн, від. історії і міжнар. відносин соціаліст. країн в Ін-ті історії АН УРСР. Докторська дис. на тему: «Співробітництво Української РСР і Польської Народної Республіки 1944–1960 рр.». Автор понад 50 науК. праць, серед них: «Народные комитеты Закарпатской области – органы государственной власти (1944–1945)» (Москва, 1954); «Сотрудничество Украинской ССР и Польской Народной Республики (1944–1960)» (Київ, 1962). Нагороджений орденами Великої вітчизн. війни 2-го ст., «Знак Пошани», медалями.
П. у М. Київ.
Літ.: Вчені Інституту історії України. Бібліографічний довідниК. К., 1998.
І.М. Мельникова.
Подробная информация на данный момент отсутствует.
(1896–27.08.1941) – історик. Н. в м. Вовчанськ. Походив зі старшинсько–козац. роду. Навч. на юрид. (1918) та історико–філол. (1919) ф–тах Харків. ун–ту. Після закінчення ун–ту залишився на каф–рі класичної філології як професорський стипендіат. Наук. діяльність розпочав 1912, друкував істор. розвідки в укр. часописах. Від 1917 викладав у середніх і вищих школах Харкова. Після захисту дис. на тему: «Соединение Украины с Московским государством в 1654 г.» (1920), побоюючись переслідувань з боку рад. властей, виїхав на Кубань. 1922 нелегально емігрував до Польщі, де викладав рос. мову й історію в приватній г–зії та на Вищих курсах українознавства у Варшаві, від 1926 – історію слов’ян. церков на богословському ф–ті Варшавського ун–ту. Одночасно друкував свої наук. праці в часописах «Нова зоря» та «Дзвони» (Львів). 1937 переїхав до Львова. Працював н. с. Ін–ту соціальної та екон. історії Львів. ун–ту, проф. Львів. політех. ін–ту. 22 берез. 1940 заарештований, 4 серп. 1941 засуджений воєн. трибуналом військ НКВС до страти. Страчений.
Автор ґрунтовних наук. досліджень з історії церкви. Наук. доробок З. складають також дослідження з історії укр. філософії («Українська філософія», «Систематизація історії української філософії», «Західна філософія на Україні» та ін.), історіографічні огляди, зокрема «З сучасної української церковної історіографії», «Історично–правнича наука української еміграції та головні ідеологічні напрямки в ній» та ін.
Тв.: Chrzeœcijanstwo w Europie Wschodniej od czasów Apostolskich do Księzia Igora Starego. Warszawa, 1926; Участие светского элемента в церковном управлении, выборное начало и «соборность» в Киевской митрополии в XV–XVII веках. Варшава, 1930; Униатский архиепископ Маркиан Бялозар: Странички из истории униатской церкви в эпоху ее побед и «расцвета». Варшава, 1935; К вопросу о положении православной церкви в Польском государстве в XIV–XVII вв. Варшава, 1935.
Т.С. Осташко.
Подробная информация на данный момент отсутствует.
(28.10.1885 – бл. 1940) – укр. історик, архівіст. Учень Д.Багалія. Н. в с. Базаліївка Вовчанського пов. Харків. губ. (нині село Чугуївського р-ну Харків. обл.). Закінчив історико-філол. ф-т Харків. ун-ту (1909), залишений при ун-ті як професорський стипендіат. Одночасно викладав історію у серед. освіт. закладах Харкова. 1915–19 працював у б-ці Харків. ун-ту. З 1919 – приват-доцент ун-ту, викл. Акад. теор. знань, Харків. ін-ту нар. освіти (1920–24). Чл. Харків. історико-філол. т-ва.
1922–34 – дійсний чл. Науково-дослідного інституту історії української культури імені академіка Д. Багалія, 1923–26 керував істор. секцією. 1926–27 – позаштатний співробітник Комісії з виучування зх.-рус. та укр. права при ВУАН.
Працював як зав. від. архівознавства архів. секції Всеукр. к-ту охорони пам’яток мист-ва та старовини і Центр. архів. управління (ЦАУ) УСРР (1921–25), вчений архівіст та інспектор-інструктор ЦАУ УСРР. З 1929 – зав. Центр. архіву давніх актів у Харкові, пізніше – ст. н. с. архіву. Досліджував історію Лівобережної України 17–18 ст., зокрема питання заселення і становища селян до і після національної революції 1648– 1676. Автор статей історико-етногр. та історіографічного характеру, з питань архів. справи.
1937 заарештований і за сфальсифікованим звинуваченням засуджений до 10 років ув’язнення в таборах. Помер в ув’язненні (Тайшетлаг Гулаг НКВС СРСР; нині тер. РФ). Дата смерті невідома.
Тв.: Крестьяне в Левобережной Украине XVII–XVIII ст. Х., 1909; Д.П.Миллер: Биографический очерк. «Вестник Харьковского историко-филологического общества», 1914, вып. 5; Короткий нарис історії архівної справи на Україні та діяльності Укрцентрархіву за 1924 р. «Архівна справа», 1925, № 1; Замітки до історії мануфактури в Лівобережній Україні XVIII ст. «Науковий збірник Харківської науково-дослідної кафедри історії української культури», 1926, № 2–3; До питання про індукту та евекту в Гетьманщині. Там само, 1927, № 6; Архівознавство. Х., 1932 [у співавт.].
Літ.: Наука и научные работники СССР, ч. 6. К., 1969; Історія Національної академії наук України. 1924–1928: Документи і матеріали. К., 1998; Бутич І., Коваль О. Барвінський Віктор Олександрович. В кн.: Українські архівісти: Біобібліографічний довідник, вип. 1. К., 1999.
О.В. Юркова.
Подробная информация на данный момент отсутствует.
