Коммерция: Продам прибор нормализации артериального давления
Рекомендую отказаться от медикаментов! Продам прибор нормализации артериального давления.Уникальный прибор для тех кого беспокоит давление, обладает высокой терапевтической эффективностью и может быть использован в еще более широких масштабах в качестве нетравмирующего,не вызывающего каких-либо побочных осложнений немедикаментозного средства.Прибор номинировался на Нобелевскую премию в 2008г. тел. для справок: 050-779-14-42; 093-019-00-22 Читать далее...
Я, зокрема, з групою інших потрапив до села Благодатне. Коли наша колона наблизилася до села, то всіх нас якось дивно вразила абсолютна тиша та відсутність людей на вулицях. Як виявилося потім, дві третини села майже вже вимерло. Колгоспові дано було розпорядження влаштувати нам „гостинну вечерю". Для гостей, що приїхали рятувати колгосп з „прориву", голодні селяни на майдані перед школою в казані варили затірку. Коли ми вийшли до вечері, то з усього села почали збігатися голодні діти і навіть дорослі та просити хліба чи затірки. Студенти, вражені страшним виглядом голодних дітей, почали давати їм шматки хліба та звареної затірки. Діти й дорослі селяни з жадобою накинулися на їжу. Розпочалася розмова. Та керівництво студентської бригади, зрозумівши небезпеку цього, дало наказ: в розмови не вступати і хліба не роздавати. За півгодини чи за годину після того діти, ямі після довгого голодування! з жадобою понаїдалися хліба, з криком і плачем почали падати на землю й корчитися від болю. Серед студенток почалися істеричні крики ... Тоді керівництво наказало студентам зайти до приміщення школи, а дітей віднесено до села. На другий день ми пішли по селу. Бачимо — їде назустріч нам підвода з трупами внавалку. Ця підвода під'їздить до кожної хати, і чоловік запитує, чи є мертві. Коли є, то кілька чоловік виносять трупи і кладуть на підводу, і віз рушає далі. Копати яму на кладовищі знесилені, голодом селяни були неспроможні. Тому підвода під'їздить до льоху коло одної з хат, трупи скидають до нього і засипають. Ніхто не плаче і не голосить... На обличчях селян цілковита байдужість... Але на студентство все це зробило страшне, гнітюче враження, і керівництво студентської бригади заборонило студентам ходити по селу та мати взаємини з місцевою людністю ... Пішли в поле полоти буряки. Незвична для міської людности робота швидко всіх стомила. Ефект од тої роботи — нікчемний. А тут знову пригода. Колгосп прикріпив до нашої студентської бригади одного селянина, щоб він гострив сапки. Той колгоспник мовчки виконував своє завдання до обіду. Під час обіду студенти від щирого серця, криючись від керівництва, дали йому чимало хліба й вареної каші: не передбачаючи лиха. Голодний чоловік добре наївся, а через-якихось півгодини тут же помер, на очах у всіх. . . Коли ми верталися з поля до школи, зустріли кількох голодних дівчат, що теж пололи буряки. Знову крадькома студенти дали їм хліба. А дівчата, ховаючи його за пазуху, казали: „І чого ви приїхали!? Дайте нам хліба, а ми й самі виполимо буряки без вас і краще за вас"... Морально я почував себе незвичайно пригнобленим, а тому постарався вирватися з села та повернутися до Харкова, хоча бригада іще лишалася на селі. Пощастило мені зробити це (і то напівлегально) тільки тому, що я був науковим робітником і мав приятелів. Ідучи з села до залізничної станції, я побачив перед собою на маленькому містку кількох гол одних селян. Вони дивились на мене такими очима, що я не наважився проходити коло них і обійшов місток...
Інтернет-проект Київської єпархії УПЦ Київського Патріархату «Київські єпархіальні відомості»
